— Зголоднів? — засміявся кухар. — Не псуй, друже, апетиту, зараз гусака засмажимо.

— Коли то ще буде, — спокійно відповів Степан, — Мені на варті стояти.

Він узяв ліхтарик, що лежав на столі, й вийшов на подвір’я. З порога променем ліхтарика освітив підводи, візників, які стояли гуртом, двері клуні, вартового.

— Хто там бавиться?

— Друже Тучо, до мене!

Вартовий поспішно підійшов.

— Давай ключ. Наказано змінити тебе на посту. Ти підеш до Місяця.

— А ти хто такий? — завагався Туча. — Здається, незнайомий…

— Ти що? Місяць тобі скаже, хто я такий…

Туча тицьнув ключа Степанові в руки й пішов до хати.

Біля дверей клуні Степан зупинився, завмер, прислухався. Хтось там плакав, хтось молився, хтось заспокоював. Він тихенько вставив ключ у шпарку замка, двічі повернув його. Замок відімкнувся, косо повис на кільцях.

Степан підійшов до візників.

— Дорогу додому знаєте?

— Аякже…

— Друже, відпусти нас! Другу добу…

— Тихо! Запрягайте коней.

… Через півгодини бандерівці виволокли з хати тіла двох братів Дорощуків. Покликали візників — мовчанка. Підвід на дворі не було. Вартовий теж не відгукнувся, але на дверях клуні висів замок. Негайно побігли доповісти Місяцеві. Зчинився переполох. Усі зі зброєю в руках вискочили на подвір’я.

— Топірець! Друже Топірець!

Замовкли, прислухаючись. Тиша. І раптом стогін, що пролунав поруч на землі, примусив усіх здригнутися.

— Боже милостивий!