— Тікай! Прикрию.

Ось тому Ахмет опинився позаду Пантелеймона й власовця, і вівчарка наздогнала саме його. Татарин зумів відірвати її від себе, схопив покусаними руками за нашийник і розтрощив голову лютого пса об стовбур бука. Майже в ту ж мить його скосила автоматна черга.

Не знали вони, ці двоє, яким пощастило втекти від смерті, й того, що цівку одного з націлених на них автоматів відвела радянська розвідниця. Вона раніше від бандерівців, які сиділи поруч з нею на возі, зрозуміла, що це за люди біжать лісом, тому й огріла батогом коней, перш ніж палець бандита натиснув на гачок.

Пантелеймон і власовець знали одне: смерть десь там — позаду, за плечима, й треба втікати від неї.

Майже добу йшли вони, не зупиняючись надовго, тримаючись північно-східного напрямку. Йшли мовчки, як два сторожких нічних звірі, час від часу прислухаючись, пильно позираючи на всі боки.

Власовець ніс гвинтівку на плечі. Він був поранений у ногу нижче стегна й дуже шкутильгав, але спочатку йшов так швидко, що Пантелеймон ледве встигав за ним. Страх підганяв їх. Їм здавалося, що погоня наступає їм на п’яти й ось-ось пролунає позаду нетерплячий гавкіт вівчарки.

Тільки коли настала темрява, вони насмілилися зробити коротку зупинку. Відсапались. Власовець роздер сорочку й перев’язав ногу. Відразу пішли, далі.

Другого дня їм стало зрозуміло, що погоні боятися нічого. Проте одне лихо змінилося іншим — у власовця розболілася поранена нога, кожний крок давався йому нелегко. Він. брів слідом за Пантелеймоном, спираючись на гвинтівку. Харчувалися дикими яблуками й ягодами ожини, які встигав збирати по дорозі баптист. Одного разу вони набрели на велике поле в лісі.. Хліб уже скосили й вивезли, але Пантелеймон, повзаючи на колінах по стерні, назбирав трохи ячмінного колосся. В іншому місці пощастило накопати картоплі. Декілька разів вони бачили в лісі людей. Селяни везли колоди й. хмиз. Жінка з дітьми збирала гриби. Але їх ніхто не помітив.

На світанку сполохали біля джерела дику козу з козенятами.

— Боже створіннячко… — прошепотів Пантелеймон і ласкаво всміхнувся, задивившись у той бік, де зникли тварини.

Коли втамували спрагу, вмили обличчя, власовець зняв пов’язку й оглянув рану. Рана була маленька, куля з автомата пробила м’якуш скраєчку, пройшла навиліт під шкірою сантиметрів два-три, але тіло навколо дуже спухло й почервоніло. Власовець кінчиками пальців довго обмацував опух. Молоде смагляве обличчя його з запалими очима й щоками ставало все більш неспокійним і похмурим.

— Погані мої справи, — промовив він з тяжким зітханням. — Доведеться розводити вогнище.