— Місце Тут добре, глушина, — погодився Пантелеймон, оглядаючись навколо. — Воно б і можна… Так вогню ж у нас нема.

— Знайдемо. Назбирай хмизу. Якнайбільше. Тільки обережніше, будь ласка.

Пантелеймон вибрав місцинку, став навколішки й, розв’язавши мотузочок, який служив за ремінець, висипав з-за пазухи на землю картоплю й дрібні червонобокі яблука. Через декілька хвилин він приніс до джерела оберемок хмизу. Власовець, накинувши мундир на голі плечі й озброївшись половинкою леза бритви, вирізував з спідньої сорочки вузенькі довгі смужки. Те ж саме він зробив і з підшивкою мундира. Потім добре виправ ці ганчірки в струмку й повісив на гілля.

Пантелеймон наносив хмизу, старанно склав його поверх насипаної, на землю картоплі. В трьох місцях знизу підклав дрібні трісочки й шматочки березової кори. Вогнище було готове.

Власовець сумним кивком голови схвалив дії свого супутника.

— Й-як тебе звати? — він трохи заїкався.

— Пантелеймон. А тебе?

— Ігор.

— Ти наш, руський?

— А чий же… — На почорнілих губах власовця появилася гірка посмішка. — Єфрейтор Червоної Армії. К-колишній…

— Як же ти німцем став?

— Жити, д-дурень, захотів… — втомлено заплющивши очі, сказав Ігор. — Це, брате, довга історія. С-сумна історія. Але своїх — я нікого не зрадив, не вбивав. Можеш мені по-повірити. Помирати буду з спокійною совістю.

— Чого ти помирати зібрався? — поспішив заспокоїти його Пантелеймон. — На все божа воля.

Ігор не відповів, кусаючи губи, глянув на купу хмизу.

— Добре, зараз спробуємо підпалити. Тільки спершу назбирай, б-будь ласка, сухого листя. Якнайбільше.

Листя склали товстим шаром на сухому місці недалеко від купи хмизу. Вийшла добра постіль.

Ігор, болісно скривившись, ще раз оглянув рану, обмацав почервонілі опухлі місця.

— Дивись, як не п-пощастило. Нічого не п-поробиш. Ось що, Пантелеймоне. Я звідси далі не піду. Днів п’ять а то й більше лежатиму. З-зрозумів? Тебе тримати не буду. Хочеш зі мною бути — залишайся, спасибі скажу. Захочеш піти — д-дорікати не буду. Це т-твоя справа.

— Що ти, милий! Не покину я тебе. Раз бог так призначив…

— Дивися сам. Не змушую, — Ігор дістав з-під підшивки коміра мундира декілька сірників і маленький шматочок коробки, загорнутий у провощений папір.