— Він говорить незрозуміле… Бог… рука господня… Бог відвів руку, врятував мене…

— Здається, він сказав ще слово — «яма», пане гауптштурмфюрер.

— Яма? — пожвавився Шнейдер. — Запитайте, де була яма? В якій ямі він сидів?

Як не старалися перекладачі, Пантелеймон, у знемозі заплющуючи очі, твердив своє.

— Рука господня відвернула смерть від мене… Слава всевишньому… Вже скоро господь змилується… Благодать ізійде…

Обрезклий від щоденної пиятики помічник коменданта табору з неприхованою огидою спостерігав за сценою безглуздого, на його думку, допиту.

— Корчить дурня, — сказав він, не стерпівши.

Гауптштурмфюрер відламав половину пайки, простягнув хліб Шкворнєву. Він вирішив зробити ще одну перевірку, хоча вже не сумнівався, що має справу з божевільним Пантелеймон довго, розгублено й злякано дивився на хліб, ніби не міг пригадати, що це таке, потім узяв його обома руками, підніс до рота й почав байдуже жувати, голосно відригуючи, не звертаючи уваги на те, що на підлогу падають дорогоцінні крихти.

— Виведіть, — відвертаючись, тихо сказав Шнейдер. — Завтра вранці він буде повішений.

— Пане гауптштурмфюрер, дозвольте мені взятися за нього, — звернувся до нього помічник.

— Спробуйте. Тільки нічого не вийде. Ця людина божевільна.

— Він заспіває у мене по нотах.

Помічник коменданта домігся свого — в кімнаті, спеціально призначеній для допитів, Шкворнєв заспівав. На Пантелеймона сипались удари, а він, спльовуючи з рота кров, радісно співав слабким, надтріснутим голосом псалми, вихваляючи господа бога, дякуючи йому за послані муки.

І кати врешті-решт відступилися від нього.

Пантелеймон упав на підлогу. В темряві його можна було прийняти за купу смердючого ганчір’я. Побитий, вимучений до краю, він відчував блаженство. Він знав, що господь бог веде його крізь колючі терни мук до світлих воріт раю. Він зрозумів це ще тоді, коли потрапив до рук власовців. Його приголомшив не страшний удар прикладом гвинтівки в обличчя, а зрадництво брата во христі. Богові вгодно було провести його через такі найтяжчі випробування, і Пантелеймон пройшов через них, не похитнувшись, а лише зміцнившись у вірі. Він став нечутливим до болю, тіло здавалося невагомим, не відчував ні спраги, ні голоду. Душа його раділа, торжествувала, вириваючись з тлінної земної оболонки, готова злетіти до сліпучого світла божої мудрості й вічного райського щастя.

Пантелеймон багато дечого вже не пам’ятав, а те, що залишилося в його пам’яті, уявлялось йому викривленим, немов було відбите в кривому дзеркалі. І все ж, коли його повели вранці по табору, колючий дріт, гола, втоптана земля, весела музика, що долинала ззаду, — все це нагадало йому щось солодко-жахливе. Він знав, куди його ведуть, і сором’язливо усміхався, ніби розумів, що не заслужив таких розкішних проводів і шкодував, що не може поділитися своїм щастям з іншими.