Майже всі пасажири-клумачники зійшли, а палуби заповнила молодь. Студентство, веселі хлопці й дівчата, либонь, вирушали на екскурсію, може, їхали кудись на «прорив».

Я незчувся, як ми відчалили. Теплохід тихо відійшов од берега і, підхоплений течією, опинився на середині ріки. Спати мені не хотілося. Одягнувши шкірянку, я вийшов із каюти на місток.

Стояла тиха вереснева ніч. Десь у селах, розсипаних по видолках та крутогір'ях, валували потривожені ненароком собаки. На сусідньому полі, доорюючи загінку, басовито воркотів трактор. Місяць уже пробився крізь пелену хмар. Щедро хлюпнувши на воду полив'яне сяйво, повис над головою, через що тіні покоротшали, перемістились лівобіч. Земля лежала, ніби вінком, обрамлена туманом. Він клубочився, напливав із низин, заступаючи степ, гаї — увесь виднокіл. Лише дніпрове плесо блискотіло, вигравало переливисто. Землі не було видно, та її присутність відчувалася в усьому: в пахощах зів'ялих лугів, гомоні степу.

Земне тяжіння — ми ж бо діти землі! — владарювало над світом, тримало в полоні душу. І все-таки, коли теплохід, затиснутий лещатами туману, плив наосліп, здавалося — казкове й нереальне, — ніби ми в океані.

З боку на бік гойдало. Вдаряючись об воду, плиці щоразу порушували тишу: плескотіння нагадувало помах тугих крил, а од висвітленої місяцем доріжки не можна було відвести очей. Я мимоволі подумав про тих, хто в морі. Яке то щастя — голуба стихія! Невідомий, пробуджений раптом голос озвався в душі, покликав у далину. Дивак! Я навіть не здогадувавсь, що в морі за суходолом сумують так же сильно, як на суходолі за морем — людське правічне бентежжя й невситимість.

Мої попутники, хлопці та дівчата, лишалися на палубі. З'юрмившись у кінці корми, весело гомоніли й перемовлялися. Трохи згодом чийсь високий голос завів:

То була пісня про море, про смерть хлопця-кочегара та про те, як матуся жде не діждеться сина — пісня, що супроводить нас на всіх дорогах.

Лилося сріблодзвінно, хвилювало й вабило, пробуджуючи в серці нестримну мрію.

У тому, що я поєднав свою долю з морем — так я вважаю й понині, — є, мабуть, якась визначеність, а зустріч на нічному теплоході лише прискорила хід подій. Однак про це — потім…

Зачарований плином ріки, я стояв, зіпершись на поручні, й слухав пісню. Раптом позаду вчулися кроки, і до мене неквапно наблизився незнайомець.

— Не завадив? — поцікавивсь він.

— Ні, — відповів я, поступаючись місцем. Чоловік той став поруч. Йому було років за сорок, можливо, усі п'ятдесят. Аскетично худі щоки та роздвоєне, чітко окреслене підборіддя виказували сувору вдачу. Одягнений він був у кітель моряка торговельного флоту, а кілька поперечних нашивок на рукаві свідчили, що не з рядових — штурман, може, капітан.