Пасажир цей мені не стрічався. Я не знав, коли він з'явився на теплоході, — з початку рейсу його не було. В Каневі теж не підсідав. Не інакше, як в останню хвилину нашої стоянки в Ржищеві, коли я, не діждавшись відплиття, пішов до каюти.

— Подобається? — запитав, помітивши, що я уважно слухаю пісню.

— Дуже!

— Мені — теж.

Як і водиться між малознайомими, розмова зав'язалась про те про се — і ні про що конкретно. Все ж якось непомітно вернулися до попереднього.

— Дивина, — першим озвавсь я. — Слухаєш її, а перед очима ніби море. І сам переймаєшся тугою.

сумне й невтішне виводили молодята.

Мій співрозмовник лише посміхнувся. Потім замріяно сказав:

— Ви не перший, кого заворожила ця пісня.

Він розповів. Я слово в слово переповідаю почуте.

«…Було те по війні. «Витязь» уперше вирушав досліджувати Індійський океан. На борту його знаходились незвичайні пасажири — учасники наукової експедиції: гідрографи, океанологи, синоптики. Нас же, членів екіпажу, з чиєїсь легкої руки охрестили морськими візниками.

— Візники то й візники, — переступивши з ноги на ногу, мовив подорожанин. — Хоч, зізнаюсь, мені й досі не зрозуміло: виправдане те прізвисько чи ні. Принаймні той, хто возить, — а ми, як я вже казав, доставляли дослідників далеко в океан, — заслуговує на це ймення.

— Ви, може, помітили, — запитав він, — нас часом неабияк лякають слова. За їх зовнішністю криється — так чомусь здається — докір нашому самолюбству… Пригадую, назва «морський візник» мене просто образила. Та й хто б зостався байдужим, якщо замість омріяного — моряк далекого плавання, до тебе прилипає буденне й дошкульне: поганяйло!

Я вперше тоді ступив на палубу океанського корабля. Тільки й слави у «Витязя», що океанський. Насправді ж він — невеликий, з шістнадцятивузловою швидкістю теплохід (вже згодом його переобладнали й доточили кілька метрів корми).

І все-таки я пишався ним, як пишаюся й нині, бо став він для мене началом усіх начал…

Одного похмурого дня, коли над тайгою залопотіли осінні вітри, «Витязь» вийшов із гавані. Перетнувши південні моря, попрямував в океан.

Кілька місяців тупцювались ми над Кокосовою улоговиною. Потім піднялися до Шрі Ланки. Курс лежав осторонь уторованих шляхів, і ми опинилися в одному мішку з розлютованою стихією та спекою тропіків. Навіть чайки не наважуються залітати в цю одноманітну океанську пустелю. Про людину годі й казати — за всі дні плавання жодного, бодай маленького суденця.

Ось чому, коли на траверзі забовваніли скелі Сокотри, кожен зрадів, ніби побачив найдорожче в світі. Проте й цей острів скоро розтанув в імлі.