Я подумав: може, й справді відкинути зневіру, ще раз позмагатися з бурями?

Що ж, мені пощастило вийти переможцем, я не схитнувся — і ось уже четвертий десяток літ після того рейсу морячу.

— А вистояв, — на закінчення додав він, — завдяки моряцькій взаємовиручці. Це важливо — у скрутну хвилину відчути лікоть товариша».

Другий спогад-інтермеццо

Ночі — ніби й не було: до ранку простояли ми із незнайомим моряком на палубі. Небо починало світліти. Рясні, високі зорі блідли. Вони стрімголов падали й гасли, а туман нижчав і, припавши до води, утворив густу, молочну каламуть, через що річка здавалась широким, обмілілим бродом, по якому неквапно брьохає наш теплохід.

Де те Червоне море та неспокійний Індійський океан — за горами, долами. І все ж, вислухавши нічну сповідь, я думкою полинув у ті краї.

— Боцман Шумило… — мрійливо мовив моряк. — Заякорився блукач. На пенсії нині. Треба б відвідати старого, та час повертатися на службу.

Теплохід із моїм випадковим знайомим-моряком поплив униз, до Кременчука, а я, сповнений рішучості прославити юних кролівників, зійшов на невеликій пристані.

— Будете в Чигирині, — долинуло з палуби, — неодмінно знайдіть Федора Предтечу — з моїм колишнім боцманом вони побратими. Передайте і від мене уклін. Скажіть: на флоті його пам'ятають.

Переповідаючи нічну розмову на теплоході, я зумисне не згадав Предтечу, дарма що почув про нього неабищо. Тепер же, вірний колишній газетярській звичці розповідати лише про те, що знаєш і що взято з перших рук, хочу згадати про Федора Предтечу, як він запам'ятався мені особисто.

Отже, я вийшов на невеликій степовій пристані. До Чигирина звідти палицею кинути — якихось два десятки кілометрів. Тепер уже того причалу нема, як нема й сіл, де пролягли мої дороги: там розлилося рукотворне море… Повінь часу замулила минуле, і мені не пригадати всіх подробиць тодішньої кролячої епопеї. Пам'ятаю лише, що за кореспонденцію, якої я вчасно не зміг передати, одержав догану, а коли повернувся, редактор заборонив підписуватись псевдонімом.

— Годі! — наказав суворо. — З Небабами-Голопупенками, якими ви прикриваєте свої витівки, покінчено.

І мій Небаба з газетних сторінок зник. Сталося те пізніше. А зараз…

Відвідавши далекі села, я добрався нарешті до Чигирина. На Тясмині в пустих затоках гойдались припнуті човни. Коло одного з них — старе, розсохле корито! — порався сивобородий дідусь. Я поцікавивсь, чи не знає він часом, де живе Федір Сидорович.

— Федько?! — перепитав човняр. — А чого ж не знаю, — он, під Богдановою горою.