Ці тихі екваторіальні води, серед яких один-однісінький білів наш «Садко» і десь далеко милий серцю степ. Переліски й косогори. Дніпрова сага. Пройдені дороги…

Усе так переплелося — минуле й нинішнє. Стало нерозривним, часткою мене самого.

Думи-спогади заполонили серце: мандрівка в Чигирин, зустріч із Предтечею, — аж поки й не вчувся голос Сашка.

— Ну, то що — до ранку сидітимеш на палубі? — поцікавивсь він.

— Скоро кінчу.

— Ні! — кинув Кукса. — Ходімо зараз.

— Куди?

— Побачиш сам…

У кают-компанії, де нас не так давно пісочили, ніде було стати — крім вахтових, зійшлися всі.

Моряки й науковці обговорювали зроблене, складали плани на майбутнє.

А в кінці вечора, коли все вирішили й уладнали, капітан велів матросам на хвилинку затриматись: він щось повинен сказати.

І сказав:

— Чи є серед вас такі, хто хоче помандрувати в царство Нептуна? Молодший акванавт, як ви знаєте, здав позиції — рука заживатиме довго.

Я завжди з побожністю дивився на підкорювачів глибин. Заздрісним поглядом проводжав батискаф, коли над ним, ніби долоні, ляскали й стулялися хвилі, і він потім надовго зникав у загадковому світі.

Гордій Гордійович запитав, чи хто бажає. Міг би й не питати. Всім кортіло помандрувати під водою.

Я теж підняв руку.

На мені й зупинилися.

— Отже, Гайовий! — мовив капітан.

— Кра… кра!.. — невдоволено прокаркав боцман.

Після багатоденної муштри й різних приготувань я був готовий вирушати в щонайглибші глибини.