Німець зупинився, згорблений, з безвільно опущеними руками, потім обернувся повільно і підвів на Сугубчика порожні й уже мертві очі.

— Навіщо вам?

Справді, навіщо? Сугубчик не міг відповісти на це запитання. Сказав рішуче:

— Ідіть!

— Стріляйте тут! — Німець заплющив очі.

— Слухайте, ви! — нараз запально заговорив Сугубчик. — Я відпущу вас, коли дасте слово честі, що нікому не скажете про нашу зустріч.

Солдат розплющив очі. Спочатку він дивився приголомшено, потім якась тінь майнула на його обличчі.

— Звичайно, — озвався він, — я даю вам слово честі.

— То йдіть…

Німець переступив з ноги на ногу.

— Я хотів сказати… Тільки зараз згадав… Знаєте, перелякався, і зовсім з голови вилетіло. Оті есесівці, що мене зустріли… з їхньої розмови я зрозумів, що вас виказав місцевий поліцай…

У Сугубчика витягнулось обличчя: треба швидше попередити Дороша.

— Спасибі!

Він повернувся й побіг, не чекаючи, поки німець піде.

Солдат щось гукнув йому вслід, але Сугубчик уже не чув — обігнув курінь і зник у кущах.

Розвідники помітили, точніше почули його здалеку: зупинились, очікуючи.

Задихаючись, Сугубчик сказав про щойно почуте від німця.

— Ти відпустив його!.. — раптом вигукнув Дубинський. — Ви тільки гляньте, цей паршивий фріц набрехав йому казна-що, а він вуха розвісив і відпустив його! Ти не виконав наказ і підеш під трибунал, Сугубчик!

Усі мовчали. Сугубчик стояв, опустивши голову.

— Чого ж ви мовчите? — крикнув Дубинський. — Він, — тицьнув пальцем мало не в обличчя Сугубчикові, — він відпустив ворога й не виконав наказу!