Розвідники приготували автомати й причаїлись, чекаючи Цимбалюкового сигналу.

Нарешті почувся спів іволги — сержант подав сигнал. Дорош натиснув на гачок, і автомат застрибав у нього в руках. Двоє есесівців навіть не встигли підвестися, прошиті кулями. Але зліва відкрила сильний вогонь основна група гітлерівців. Там заколихались віти, Котлубай послав у кущі чергу й таки влучив, бо затріщало гілляччя, й важке тіло покотилось по крутому схилу.

Тепер есесівці, певно, побачили розвідників. Кулі зрізали віти над самими їхніми головами, і Дорошеві та Котлубаєві довелося відповзти назад. У бій вступив Сугубчик. «Молодець, — подумав Дорош, — вчасно прийшов на допомогу».

Кулі перестали свистіти над головою Дороша, і лейтенант висунувся зі свого прикриття. Побачив, що один з есесівців підвівся з кущів і кинув гранату. Дорош випустив чергу, кулі відкинули есесівця на спину, й тільки тоді лейтенант збагнув, що зараз десь поряд має вибухнути граната.

Вибуху не почув, тільки щось боляче штрикнуло в руку. Перегодя підвів голову. З протилежного боку байраку бив автомат, а з-за кущів відповідали йому рідкі постріли. Стрілянина вщухла якось одразу. Дорош підвівся і побачив Дубинського, який махав руками й подавав якісь незрозумілі знаки.

Забувши про руку, лейтенант скотився по крутому схилу байраку й видряпався на протилежний бік. Дубинський перев’язував Цимбалюка; сержант заплющив очі й тихо стогнав.

— Дві кулі, — пояснив Пашка. Зиркнув на Дороша. — І тебе поранило?

— У мене все гаразд, — заспокоїв його лейтенант і схилився над Цимбалюком. — Ваню, чуєш мене?

Поруч присів Котлубай. Поклав руку сержантові на чоло.

— Нічого, — бадьоро мовив він, — ще поживемо, друже!

Він дістав ніж і розрізав лейтенантові рукав.

— Ого! — вигукнув. — Осколок чималенький, та, здається, кістку не зачепив. — Старшина розірвав пакет і перебинтував лейтенантові руку. Бинт швидко став червоний від крові, проте лейтенант не звертав уваги на свою рану, його непокоїв стан Цимбалюка.

Дубинський закінчив перев’язувати сержанта, дістав сигарету й закурив. Потім витер Цимбалюку хусточкою обличчя.

— Потерпи, Ваню, зараз полегшає, — сказав і обернувся до Дороша. — Останній фріц… Він не давав мені ворухнутися, й Іван викликав вогонь на себе.

Дорош скинув плащ, розстелив поруч з Іваном. Розвідники поклали Цимбалюка на плащ, підняли й рушили по схилу вгору.

Тепер попереду йшли Котлубай і Дубинський. Хлопці мало не бігли, щоб якомога швидше дістатися лісу, бо в селі, певно, почули постріли й зчинили тривогу.

Дорош втупився в мокру спину Котлубая, дивився, як ворушаться в такт крокам лопатки старшини, і це чомусь допомагало йому терпіти біль у руці, який усе дужчав і туманив голову. Але скоро Дорош зрозумів, що біль у лівій руці нічого не вартий порівняно з утомою правиці: лейтенант щосили стискав ріжок плаща, боячись випустити його.