Дорош повернувся до Пашки.

— А хто тобі сказав, що Волков не виконав наказу?

— Але ж він не заперечує!..

— Я не наказував убивати солдата! — сказав Дорош твердо. Він пильно глянув у вічі Сугубчикові. — Я наказав відвести того обозника за кущі, щоб він не побачив, куди ми пішли.

— Ти?.. Ти наказав таке?.. — не повірив Пашка.

— Єфрейторе Дубинський! — суворо обірвав лейтенант. — Ви багато собі дозволяєте!

Пашка опустив голову, пробуркотів щось, але Дорош уже не слухав його.

Втрутився Цимбалюк:

— Не збрехав… Звідки йому знати про поліцая? Гарний, виявляється, фріц, а ти б його, — штовхнув ліктем Дубинського в бік, — обов’язково кокнув.

— Отже, так… — сказав Дорош. — Будемо обходити всі населені пункти… І уникати безпосередніх контактів з німцями.

— От гад! — вирвалося в Дубинського.

— Ти про кого? — здивовано глянув на нього Котлубай.

— Поліцайська морда… Я б його зараз! — Дубинський поправив на грудях автомат.

Вигук Дубинського якось згладив неприємне враження від його агресивності. Цимбалюк усміхнувся й мовив розважливо:

— А ти думав, що поліцай цілуватиметься з тобою? Ми пішли, а він доповів куди треба: зупинялися п’ятеро, на двох сухої нитки не знайдеш… І це через кілька годин після вибуху на переправі… Тепер жандарми й есесівці знають навіть наші прикмети…

— Годі! — Дорош переклав парабелум у зовнішню кишеню плаща. — Вперед, хлопці, і не ловити гав!

Коли вони рушили, Котлубай наздогнав лейтенанта, прошепотів схвально:

— Молодець, Миколо! Правильно вирішив.

Дорош скосив на нього хитрі очі. Удав, ніби не зрозумів.

— Ти про що?