І все ж маленький, зовсім маленький димок од вогнища таки помітили з вертольота, й пілот про всяк випадок спрямував машину до озерця попід сопками, зрештою це могло бути пасмо приозерного туману, проте пілот був досвідчений і уважний, він узяв курс на цей ледь помітний димок, і тоді Дубинський прокинувся від гуркоту машини в небі…

КОТЛУБАЙ

Вони сиділи під квітучою яблунею за столом, застеленим цератою, пили пиво і їли раки. Якось воно все вийшло випадково: Котлубай повертався зі школи і, проходячи повз садибу голови, побачив, як шофер вивантажує з машини ящик з пляшками. Обминув «Волгу», трохи подивувавшись, — їхній голова не пив, та не встиг ступити й кількох кроків, як почув:

— Куди ж ти, Володимире Степановичу, йди сюди!..

Озирнувся. Голова в майці перегнувся через бильця ганку, махав руками.

— Гості в тебе?

— Нікого нема, просто хлопці раків наловили — і так пива захотілося… Заходь!

На столі вже лежала купа червоних, великих — один в один — раків. Вони ще парували, й пахло так смачно, що Володимир Степанович збагнув, чому їхнього голову потягнуло на пиво.

Біля раків, витягши ноги в грубезних кирзових чоботах, сидів його сусід Левко Шадура — завгосп сільської лікарні або, як він сам себе називав, заступник головного лікаря і знавець відомого навіть за межами села «Гапчиного напою».

Шадура налив усім пива, зневажливо відсунув порожню пляшку й виразно гмикнув. Голова підвів на нього лукаві очі.

— То я й кажу, — зрадів Левко, неправильно зрозумівши голову, — починати годиться не з пива… — Він спритно витяг десь із-під столу «екстру», хотів уже зірвати накривку, однак голова зупинив його:

— Я ж казав: тільки пиво.

— Але ж, Даниле Семеновичу, навіть лікарі не радять раптово припиняти.

— Ти диви… — єхидно посміхнувся голова. — Вже й лікарів залучив на поміч.

— Сам — заступник головного! — зареготав Котлубай.

— А що, погана професія? — образився Левко. — В культурному товаристві обертаємось.

Чи то пиво, яке він глибоко зневажав, чи те, що пляшка приємно обважнювала галіфе, а він не міг хильнути з неї, зіпсувало Шадурі настрій, і він причепився до Котлубая:

— Оце вчора приходить мій Гнат додому, я йому всякі вказаній по господарству, а він мені: отрутохімікати не можна застосовувати! З якого, питаю, часу ти проти нашої науки й передового досвіду? І чого вас у школі вчать? То ви розумієте, Даниле Семеновичу, — перегнувся Шадура через стіл до голови, — шмакодявка ця мені у відповідь: так і так, мовляв, сам Володимир Степанович казали нам, що людство може загинути від ДДТ. Я відповідаю: його ж у наших магазинах продають, і знов-таки руководящі органи зобов’язують використовувати, а хто такий ваш директор проти нашого рідного керівництва? Ну, я, звичайно, навчив його, як у батькових наказах сумніватися, а воно верещить і не згоджується з наукою. От я й питаю товариша директора, чому це дітей у школі навчають?