— Ти хотів щось сказати, Даниле Семеновичу?

— Ось ти весь час — праця й праця… Мабуть, я більше за тебе зацікавлений у цій праці, однак, якщо вчителі тільки про неї торочитимуть, що ж вийде? Людина добре працюватиме, коли труд у неї усвідомлений, а саме слово «усвідомлення» криє в собі таке, що не може обмежуватися тільки колгоспною сферою. Ти розумієш мене?

— Хочеш сказати, що ми повинні насамперед виховувати громадянина?

— Авжеж…

— А ти знаєш, — Котлубай присунувся до столу й заговорив захоплено, швидко: — Ти знаєш, коли я дивлюсь на клас перед собою, на отих кирпатих і веснянкуватих, думаю: оце майбутнє нашої країни, й від мене, розумієш, саме від мене залежить, яким буде це майбутнє. Чи стануть вони творцями нового, чи продовжуватимуть нашу з вами й наших батьків справу? Чи не так, Даниле Семеновичу, й ти не це хотів почути від мене?

Голова схвально кивнув і підсунув Котлубаєві великого рака.

— За розмовами зовсім про раків забули… — сказав він.

Левко відкоркував пляшку пива, перевернув її над склянками, аби пінилося. Голова ковтнув і додав:

— Доїдайте, бо жінка там іще зготувала — пообідаємо трохи…

Котлубай засміявся.

— Знаємо ваше «трохи пообідаємо»… Але мені не випадає… Завтра їду й маю ще складатися.

— Куди ж ти перед іспитами? І хто це тебе відпустив?

— Та довелося з завідувачем райвно баталію витримати.

Голова хотів розпитати, яка нагальна потреба примушує Котлубая кидати школу такої гарячої пори, але зарипіла хвіртка, і з-за кущів бузку визирнула дівчина-листоноша. Побачивши таке поважне товариство, засоромилась.

— Вам, Даниле Семеновичу, рекомендований лист, треба розписатися… — мовила ніяково.

— Сідай, Полю, — присунув їй стільця голова. — Може, пивка з нами?

— Скажете таке… — зовсім зашарілась дівчина, зиркнувши на Котлубая. — А вам, Володимире Степановичу, як звичайно…

— Давай сюди, — усміхнувся Котлубай. — Сумка хоч трохи полегшає…

Дівчина витягла журнал, кілька газет і перев’язану ниткою паку листів.

— Отут розпишіться, — показала пальцем у реєстраційній книзі. Спритно закинула сумку на плече й зникла непомітно, як і з’явилася.