За столом запала тиша.

Голова й Котлубай перебирали листи, Шадура попивав пиво. Володимир Степанович розірвав конверт, дістав листа й перебіг його очима.

— Ну, молодець! — радісно вигукнув він. — Не забув…

Голова глянув запитливо, й Володимир Степанович пояснив:

— Отут про мою поїздку і йдеться. Зустріч фронтових побратимів через тридцять років. Умовились колись…

— Це справді подія! — У голови заблищали очі.

Котлубай підвівся, потиснув руки голові й Шадурі, хотів щось сказати, нерішуче зупинився, але, повагавшись, рушив до хвіртки. Голова наздогнав його вже на вулиці, запитав:

— Ти щось хотів, Володимире Степановичу?

Котлубай махнув рукою, та голова притримав його. І тоді Володимир Степанович зважився:

— Не люблю я цього… — мовив нерішуче. — Та нехай уже… Не зміг би ти позичити мені карбованців тридцять? Там з хлопцями, може, доведеться посидіти… Щоб незручно не було… А в жінки не випросиш, вона й дала б, та ротів п’ятеро…

— Дивна ти людина, Володимире Степановичу! — насварився пальцем голова. — Про що може бути мова… Зачекай хвильку.

Він підтюпцем побіг до будинку, виніс гроші, сунув, до Котлубаєвої кишені й зашепотів на вухо:

— Я тобі сотню виніс… І не сперечайся, гроші запас люблять. Коли будуть, тоді й віддаси, не суши собі голови…

— Спасибі, друже, — відповів Котлубай коротко й навіть сухо, наче боявся розчулитися.

Голова ще постояв трохи, дивлячись директорові вслід, і пішов доїдати раків.

ЕПІЛОГ

Дорош сидів на лавці біля обгородженої й доглянутої могили. Хтось часто приходив сюди й поливав квіти, вони розрослися й цвіли — різноколірні братки, а над ними бриніли бджоли.

Котлубай стояв поруч, поклавши руку на плече Дорошеві. Вони мовчали. Вже встигли наговоритися — Котлубай приїхав звечора, вони ночували в одній хаті, сиділи допізна, згадували пережите.

А зараз мовчали. Нічого не казали один одному, заглиблені в спогади.

І кожен думав: чи приїдуть?