І більше нікого, абсолютно нікого на десятки кілометрів довкола…

Хто я такий? Ніхто. Такий собі шкет з України…

Ви спитаєте: що молодий шкет з України робить у мексиканських джунглях? Я… я навіть не знаю. У той момент я сам не раз питав себе, що в дідька я там роблю?

Учора ввечері ми залишили Яхчілан (Yaxchilan), що означає «зелені камені» мовою майя, хоча наш провідник вперто називав його Ісанканак. Я пам’ятаю, як сидів там на вершечку однієї з пірамід, звідки проглядався клаптик брудних вод річки Усумансінти (Usumacinta), і дивився крізь той просвіт на інший берег — там починалась Гватемала. По спині та руках струмочками збігав солоний піт, а над головою ненаситною хмарою гули москіти.

І то був лише початок. Десь там, внизу, ще були люди. Там навіть можна було купити холодної води. А зараз я навіть гадки не маю, в якій частині Юкатану ми знаходимось…

* * *

Усі події та люди не є вигаданими. Я навіть не змінював імен.

Однак я хочу, щоб ви відразу зрозуміли, що це не звичайна книга про Мексику, не туристичний довідник, не збірка порад для самотніх мандрівців і навіть не життєпис. Це не розповідь про те, як якийсь хлоп з України, йдучи за безумним покликом серця, одного спекотного літа рвонув на інший континент за дванадцять тисяч кілометрів від дому і перетнув Estados Unidos Mexicanos[1] від західного до східного узбережжя. Зовсім ні… Це історія про зухвалу та абсурдну Мрію, яка завдяки безладній суміші віри та впертості, подекуди рясно приправлених справжнім безумством, врешті-решт втілилась у життя.

* * *

Попри те, що вирушав я у Мексику сам один, здійснити таку подорож було б неможливо без великої чи маленької підтримки багатьох інших людей по обидва боки Атлантичного океану. Завжди траплявся на шляху той, хто допомагав порадою, виручав у складній ситуації або просто міг потеревенити зі мною ні про що, розкинувшись навпроти у необ’ємному фотелі в якомусь затурканому мексиканському хостелі й розбавляючи жартами нудьгу довгої безсонної ночі. Ви ще зустрінетесь з усіма цими людьми на сторінках моєї книги, однак я хочу виокремити їх ось тут, на самому початку, засвідчивши тим мою особливу пошану.

Отож, перерахованим нижче товаришам і товаришкам (громадянство й прописка вказані в дужках) оголошується подяка: Франциску (Венесуела, проживає десь у Штатах), подружжю Тіму та Інге Мусше (Бельгія), Роджеру Ауреліо (Мексика, Сан-Крістобаль, штат Чіапас), Хосе Луїсу Ісласу (Мексика, Мехіко), Джеймсу Кадлецеку (США, Техас), Стівену де Трейєру та його худорлявій подружці (Бельгія), Френку та Крістіні (США, Нью Йорк), а також Хав’єру, Чею, Чею-старшому (Chay Senior) та його дружині з хостелу «La Villada Inn Hostal» в Оахаці (Мексика), найкращого хостелу у світі.