Окремо хочеться віддячити бравим хлопцям з death-metal групи «In Flames», яких примхливий випадок звів зі мною в літаку над Італією, і які розпалили в мені пригасле вогнище авантюризму, жару якого вистачило аж до самого кінця подорожі. А ще спасибі Володимиру Кличку, який 12 липня 2008-го року успішно натовк нахабну чорну морду Тоні Томпсона, якраз тоді, коли я киснув цілу ніч у Лінате, міланському міжнародному аеропорту, і не мав змогу дивитися поєдинок. А ще подяка його тренеру, Емануелю Стюарту, який люб’язно розказав мені про усі перипетії бою наступного ранку в аеропорту Парижа.
Хочеться згадати також і тих, хто відіграв певну роль у моїх поневіряннях, не надто велику, чиї імена я просто позабував. Це — дві британки (одна вчиться у Флориді, а інша… хм… ну, просто британка), руде дівча з Барселони, яке слідкувало за тим, щоб я не вивалився з вікна автобуса під час спуску до Паленке, наш провідник-майя у джунглях Чіапасу, і безіменне американське подружжя, яке відпочивало в «La Villada Inn Hostal» і щоночі вимахувало одне одного так, що виляски розкочувались по всіх горах Оахаки.
Проте особлива вдячність або, як то кажуть, подяка найвищого ступеня, оголошується тим, хто, як сказав один із власників цього особливого найвищого ступеня, «зробив і без того чудову подорож ще кращою»: Томові «Retired Traveler[2]» О’Коннелу з Австралії, подружній парочці Кенові та Рейчел Валерді з Далласу (Ken, I’ll be back someday, believe me[3]…) і парочці Петеру Лампе та Марії Ван дер Маат з Голландії. І зрештою, усьому сімейству Гонзалес: Мігелю Алонсо Гонзалесу, моєму славному друзяці, який відіграв чи не набільшу роль у тому, що ця авантюра втілилась в життя, його сестрі Алехандрі, матері Ані Марії Пенагос, а також Мігелевим дідові та бабці — Аврааму Пенагосу та Ані Марії Камерас, — які всі вкупі влаштували мені просто царський прийом у далекому й дикуватому Сан-Крістобалі.
Ви всі доклали руку до того, щоб місяць у Мексиці став одним з найкращих місяців мого життя. Незважаючи на те, що ми, можливо, більше ніколи не побачимось, а ви, можливо, навіть не прочитаєте цих рядків, я є перед вами в боргу, і я вас ніколи не забуду…
М. К. 1 січня 2009 року Рівне, Україна
Пропедевтика
Пропедевтика
Усім привіт! Ласкаво прошу до читання!
Я довго думав над тим, як почати свою розповідь.
Ви ж, либонь, розумієте, що перші слова налаштовують на певний настрій, з яким потім сприймається написане. Згадайте хоча б не раз почуте чи прочитане у дитинстві «жили собі дід та баба…». Одразу після такої коротенької прелюдії ви розумієте, що перед вами ніщо інше як дитяча казка. Коли ж до рук потрапляє щось вельми масивне у строгій чорній палітурці, а у першому абзаці очі натикаються на «витоки трансценденталізму заховані глибоко в трансцендентальному ідеалізмі Іммануїла Канта» і так далі у такому ж дусі, то вам безумовно пофортунило, бо ви надибали чийсь філософський доробок. Не треба мати велику кебету, аби зрозуміти, що від такої книженції живота од сміху точно не надірвеш, тому я геть не здивуюсь, якщо тієї ж миті ви почали позіхати та крутити навсібіч головою у пошуках подушки, на якій можна було б мирно подрімати, притуливши до пуза премудрий філософський трактат.