А іноді, розкривши перші сторінки, можна вичитати щось на кшталт «Чак Норріс мав кепську звичку кожного суботнього ранку бавитись у російську рулетку, заряджаючи набоями увесь барабан…». Це, як то кажуть, справжня лірика — для душі. Така вишукана літературна увертюра переконливо свідчить про те, що вам до рук потрапила сучасна проза найвищого ґатунку, а це відразу спонукає зручніше вмоститися у кріслі перед батареєю і з задоволенням заглибитись у високоінтелектуальне чтиво.

Отже, гадаю, головну ідею ви схопили.

Чимало часу мізкував я над отією першою фразою, прокручуючи в голові найрізноманітніші варіанти, але так і не вигадав нічого путнього. Один за одним в макітру прилітали кривулясті звороти, пістряві, наче папуги у джунглях, але вже за хвилину я їх немилосердно відбраковував. Я не збирався писати пригодницький роман чи філософський трактат. Так само не хотів, аби ця книга скидалась на мою автобіографію. Кортіло чогось більшого. Хотілось від самого початку налаштувати читача на щось інше, глибше та серйозніше за те, що він може почерпнути зі сторінок захопливого роману чи зиґзаґуватого детективу, і водночас — цікавіше та жвавіше, аніж прісні філософські роздуми про життя, що зазвичай виходять з-під пера невдах-писарчуків, які на практиці жодного разу не вистромили носа далі власної вітальні.

Зрештою, я вирішив, що поганий вступ набагато кращий, аніж ніякого, і почав з того, з чого уся ця історія зав’язалася в реальності.

I. Загублена Мрія

I. Загублена Мрія

У мене була Мрія. Нічого в тому особливого. Грандіозні чи скромні, серйозні чи безглузді, здійсненні або ж утопічні мрії мають усі.

Як і більшість благопристойних мрій, моя тягнулася корінням з ранньої юності, коли мозок ще не був покритий шкаралупкою цинізму, а очі дивились на світ зовсім по-іншому. Однак на відміну від отих інших мрій, образ яких з роками блякнув і тьмянів, розкисаючи під тягарем обмежень та умовностей заплутаного життя, мені вдалося протягти власну Мрію крізь усі негаразди та прикрощі аж до самого повноліття. Я ніс її із собою доти, доки Мрія не щезла, ставши Реальністю.

Подекуди для Мрії наступали важкі часи. Були екзамени з попсованими нервами, почервонілими від безсоння баньками та купою непотрібного мотлоху в довбешці. Був період дикого захоплення важкою музикою — з довгими патлами і одним-єдиним «I wanna be a rock-star[4]» у голові. Було перше кохання, яке, як то завше буває, роздовбало на друзки усі інші мрії, майже так само як Виговський — війська Трубецького під Конотопом. Проте Мрія лишалась. Хай навіть у вигляді розмитого, ледь вловного марева на задвірках свідомості, що наче легкий запах лісового вогнища і хвої вчувається від футболки після повернення з кількаденного походу в гори. Мені пощастило — я не став одним з тих невдах, котрі занапастили і розгубили більшість своїх мрій, продираючись хащами життя, тому я завжди (…ну, майже завжди) пам’ятав милозвучне ім’я своєї Мрії. А звалась вона — Мексика.