— А про що запитували фрау Кеніг і батька?

— Не знаю. Ми давали свідчення поодинці. А розпитувати потім не було часу — я знала, що ти на мене чекаєш і напевне нервуєш. Тому відразу пішла. І добре зробила Ми б не сиділи тут разом, якби не той приятель, якого ти випадково зустрів.

— Ніякого приятеля не було, — буркнув Ернст.

— Навіщо ж ти його вигадав? — з простодушним подивом запитала Рут і відразу опустила вії, намагаючись приховати лукаві смішинки в очах.

— Бо демон гордині нашептав мені, що не треба виказувати дівчині, як багато вона для тебе важить.

— А хто нашіптує тобі ці слова, Ернст?

— Ти сама. Твої очі і твій усміх, перед якими не хочеться критися і лукавити.

— А якщо я признаюсь тобі, що теж злукавила?

— Мені буде боляче.

— І все ж мушу сказати: я аніскілечки не повірила в твого приятеля.

— Чому ж ти промовчала?

— Бо фея злагоди нашептала мені, що треба бути дуже обережною, коли йдеться про чоловічу гідність.

— Давай ніколи не дослухатися до чужих голосів і говорити одне одному лише правду.

— І нічого не приховувати одне від одного. Адже в недомовках також криється брехня. Накопичується, накопичується, аж поки не виросте в одну велику неправду. А тоді вона знецінює все.

— Ти дуже гарна, Рут.

— Помиляєшся, у мене багато вад.

— У мене теж. Але ми повинні сприймати одне одного такими, якими ми є.

— Е, ні! Кожен з нас мусить стати кращим. Задля іншого.

Кельнер поставив на столик пляшку вина, закуску і хотів запитати, чи скоро подавати гарячу страву. Та, глянувши на обличчя юнака і дівчини, тихенько відійшов, зрозумівши, що їм не до нього.

Ернст і Рут нічого не помічали, захоплені розмовою, сповненою для них найглибшого змісту…