Стіл, накритий у суміжній кімнаті, справді не виглядав надто пишним. Таріль з заливною рибою, Обкладеною тоненькими скибочками лимона, довгасте блюдо, посеред якого виблискував золотою масною шкуринкою великий копчений вугор, дві пляшки вина губилися на його білій поверхні.

— Рекомендую: місцеві делікатеси! — не без гордощів зауважив Лестер. — Намагаюсь обходитися без консервів. У мене свої постачальники серед рибалок. Може, не так вишукано, зате корисно. І смачно. — Він розрізав вугра навпіл і одну половинку поклав на тарілку гостя. Апетитний аромат копченого лоскотав ніздрі.

— Справді, дуже смачно, — схвалив Григорій. — Аж тане в роті. Давно не куштував нічого подібного.

— Задовольняєтесь консервованими виробами дядечка Сема?

— Доводиться.

— Дивуюся невибагливому смакові американців: з дня на день боби в томаті, яєчня з беконом, якась жуйка, що зветься ковбасним фаршем. Брр, яка гидота! Ми, англійці, віддаємо перевагу продуктам натуральним. Так само, як і тканинам з справжньої бавовни, льону і вовни. Не хочу нав’язувати вам свій тост, але піднімаю келих за міцні традиції старої Англії!

— За всі добрі традиції і злагоду народів!

— Злагода? Ви в неї вірите?

— Я вірю в здоровий людський глузд, — уникнув прямої відповіді Григорій, — Ось ми, вчорашні вороги, сьогодні сидимо і мирно розмовляємо. Сподіваюсь, так буде і завтра.

— Якщо ваші співвітчизники не підпадуть під вплив росіян. А така тенденція тут, у Гамбурзі, є.

— Уявляю, в яких складних умовах вам доводиться працювати. Збройне повстання двадцять третього року, мабуть, у багатьох лишилося в пам’яті. На такий досвід треба зважити.

— Мороки багато. На щастя, серед місцевих соціал-демократів точаться постійні суперечки. Ми всіляко цьому сприяємо через свою людину, одного з їхніх лідерів правого крила.

— Платний агент?

— У тому й річ, що безплатний. Тримаємо його на повідку виключно страхом. Минулого року напровесні на нього наскочила зграя грабіжників і забрала гроші, належні ферейну «Врожай», зібрані на придбання городнього насіння. Він подався з своєю бідою до комендатури, і ми зробили вигляд, що знайшли злочинців, і повернули йому всю названу ним суму, ніби відібрану у грабіжників. Натомість взяли від нього розписку. «Такого-то числа, такий-то одержав належні йому п’ятсот марок». Що було далі, ви здогадуєтесь. Тепер він зав’яз так, що цілком у наших руках.

Лестер розповідав це як веселий анекдот, то відпиваючи ковток вина, то пихкаючи люлькою, щасливий споживач натуральних продуктів, майбутній власник грубенького пакета акцій, джентльмен з голови до п’ят, який щойно пив за традиції доброї старої Англії.