— Що й казати — райдужні перспективи. Сподіваюсь, про «мою смерть» ми домовимось детальніше?

— Поки що лише уточнимо місце зустрічі, а день і час — після твоєї поїздки на завод. Тобі подзвонять. І полковник назвав пароль.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ Лемке повинен зробити послугу

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Лемке повинен зробити послугу

Григорій наказав подати сніданок у номер. Гамбург, це місто вітрів, знову викликав головний біль. Треба привести себе в порядок і до дванадцятої години підійти до таксі. Попереду важкий день. Голова має бути свіжою і ясною.

Зараз він подзвонить Лестеру, домовиться про зустріч. Треба призначити її якомога пізніше, щоб встигнути з’їздити в Хазенмоор.

— Сер Лестер, обставини склалися так, що мені знову доводиться турбувати вас у Гамбурзі… О, звичайно, звичайно, о восьмій я у вас.

Цього разу місто вразило Григорія своєю красою. День видався сонячний, теплий.

Спустившись мармуровими сходами, він опинився на залитому сонцем майдані, що нагадував мурашник. Люди снували в усі боки, повзли одна за одною автомашини, переважно англійські.

Підійшовши до стоянки, Григорій трохи розгубився. Безліч машин юрмились на круглому майданчику. Але, придивившись, він помітив таксі вишневого кольору з сірими колесами. Водій читав газету, час від часу байдуже поглядаючи на перехожих.

— Вільний? — запитав Григорій, відчиняючи дверцята, і швидким поглядом окинув портрет кіноактриси з яскраво-червоною стрічкою у волоссі.

— Будь ласка. Вам далеко?

— Хотів би ознайомитись з визначними місцями вашого міста. Я приїжджий.

— Що б ви хотіли подивитись?

— Цілком покладаюсь на ваш смак.

— Тоді сідайте. Ми швидко все об’їдемо, і ви будете задоволені.

Машина помчала. Нарешті вона виїхала на міст. Пам’ять билась у пошуках асоціацій. Але все довкола було залите яскравим сонцем, вода мінилася зеленуватими хвилями. Замиготіли старі будинки, фундаменти яких стояли у воді. Венеція? Ні. Ці холодні вулиці й мости аж ніяк не порівняєш із сонячною Венецією. І все ж він десь уже бачив усе це. Тоді, здається, був дощ і холод… Мереживо поручнів сріблиться, переливається, машина минає міст і плавно їде по вулиці. Незабаром шофер гальмує біля пивного бару. Пам’ять одразу прокидається, і все стає на свої місця.

Того дощового вітряного вечора Григорій зайшов саме сюди. Це було під час його минулого приїзду. Замерзлого подорожнього привітали й пригріли. Згадалось усе: тітонька Емма, її хворий чоловік і ті молоді німці, які вели мову, сперечаючись про Ганса Брукнера, який викликав у них підозру…