— Звичайно! Наш зв’язківець — провідник поїзда. Поїзд, яким ви завтра виїдете, зустрічатиме наша людина, і через годину Зеллер усе знатиме.

Чоловіки підвелися, міцно потисли один одному руки й побажали удачі.

Григорій і Курт їхали в таксі. Знайомий таксист мчав вулицями Гамбурга.

— Курт, мені треба хоч на півгодини заскочити в один будинок у Хозенмооре. Як ти гадаєш, ми зможемо це зробити? — запитав Григорій.

— Зараз дізнаємось. Послухай-но, Вернер, — звернувся він до шофера. — Скільки часу потрібно, щоб заїхати в Хозенмооре? Кажеш, години півтори? Це нас влаштовує. Промчись з вітерцем.

Шофер повернувся обличчям до тих, що сиділи на задньому сидінні.

— Промчу, як на літаку, туди й назад. Дайте тільки заправитись по-людському. Сосисками і пивом. Бо, їй-богу, мій мотор не потягне. З ранку в роті й маківки не мав. А може, всі разом підзаправимось? Як ви на це?

— Що ж, я не проти, — посміхнувся Григорій.

Похапцем перекусивши в найближчій кав’ярні, вони рушили далі.

Залізна огорожа, що здавалася минулого разу чорною і похмурою, золотавилася під місячним промінням. Будинок ніби помолодшав за ці дні. Григорій вийшов з машини і подзвонив. Довго ніхто не відчиняв. Нарешті двері зарипіли і на порозі з’явився капітан Гедлер. Примружившись, він поглянув на гостя, видно, впізнав і пішов відчиняти.

— Здрастуйте, капітане Гедлер. Я знову проїздом, забіг на хвилинку, щоб побачити фрау Берту і Ганса…

— Берта з дітьми поїхала.

— Як? Куди? — здивувався Григорій.

Здивування його було настільки щирим, що старий пом’якшав і, вирішивши, що перед ним друг дочки, швидко заговорив:

— Три дні тому до них приїхав товариш сина й розповів, як вони там добре живуть. Його діти навчаються в школі, молодша донька — в музичній. Діти багато займаються спортом і дуже задоволені. Він сказав, що брат кличе Берту з дітьми до себе. Обіцяє влаштувати на роботу. Фрідріх, товариш нашого сина, обіцяв допомогти з переїздом. Він приїхав у Гамбург у відрядження в справах своєї фірми. Ганс одразу ж загорівся: «Мамо, поїдемо, мамо, поїдемо, там не буде війни, там не навчатимуть, як грабувати і вбивати. Я зможу там малювати. Якщо ти повернешся до батька в Берлін, я все одно з тобою не поїду, залишуся тут — і у східний сектор».

Старий замовк, віддихався і провадив далі:

— Берта весь час була сумна, щось її мучило, пригнічувало. Мати чула, як вона часто плакала ночами. Берта почала умовляти нас поїхати з нею. Але ж куди нам, старим? Тут ми народились, видно, тут належить і помирати. Так і не наважились зрушити з місця. А синів товариш допоміг Берті зібратися і повіз їх з собою. Залишилися ми з дружиною самі, никаємо по дому, мов привиди, не знаємо, куди подітись…