Випивши чаю та з'ївши по шматку пирога з капустою, ми вийшли прогулятися. Сонце ще світило. Гуля постійно зупинялася і широко розплющеними очима роздивлялася будинки.

— Красивіше, ніж Алмати!

Я ніколи не був ані в Алмати, ані в Алма-Аті, тому мені складно було порівнювати. Але я їй із радістю вірив. Складно було уявити собі місто красивіше, ніж Київ.

Сонце світило в очі й не засліплювало.

— Привіт! — кинув мені хтось на ходу.

Я озирнувся, але зі спини не впізнав людину, що пройшла повз.

Це було моє місто, але за моєї відсутності воно наче стало самостійнішим, втекло кудись уперед, і мені належало наздоганяти його, знову зживатися з ним, ставати його маленькою частинкою, його повітрям. Мені вже було знайоме з минулого це відчуття тимчасової сторонності, чужинства. Мине кілька днів, і все буде, як і раніше. Невидимий зв'язок струму між містом і мною відновиться. Відновиться і нормальне життя, тільки тепер усе буде по-іншому. Усе буде по-іншому добре. Добре на двох.

77

77

Наступного дня ми приймали перших гостей — Петра й Галю. З Петром я зідзвонився минулого вечора, і він, здавалося, був дуже радий моєму дзвінку. Сказав, що має дещо мені показати.

Не можна сказати, що тієї миті його обіцянка мене заінтригувала. Я більше переймався думкою про те, щоб зняти зі стінки ліворуч від своїх дверей вивіски благодійного фонду "Корсар". Та й узагалі, моя цікавість була вгамована на рік уперед. До того ж увечері за нашою першою домашньою вечерею — локшиною зі старих запасів — мене діймали думки, не дослухатися до яких я не міг. Я раптом усвідомив, що будь-яке знання зобов'язує, що будь-яка задоволена цікавість залишає тебе у боргу не лише перед тим, хто її задовольнив, але й перед щойно набутим знанням чи інформацією. Я сам уже відчував себе зобов'язаним перед Олегом Борисовичем. Не через десять тисяч доларів, з яких дві тисячі були чи то частиною незрозумілої майбутньої суми, чи то, як сказав Олег Борисович, компенсацією за вимушений прогул. А може, це був якийсь аванс? За що? Я ще не знав. Чи було це пов'язано з його очевидною довірою до мене? Адже він розповів мені про людей на фотографіях. Розказав небагато, але достатньо, щоб зрозуміти, що трійка, яка входить тепер до першого ешелону бізнесу й політики Росії, двадцять із гаком років тому була причетна до вбивства. Олег Борисович, напевно, знав про цих людей значно більше. Мабуть, він знав, чим вони тоді займалися? Зараз я думав, що було би легше не знати нічого про людей на фотографіях. Але було вже запізно.

На вулиці мрячив дощ. Петро і Галя залишили розгорнуті мокрі парасольки сушитися в передпокої.