— Ти можеш продати все це на аукціоні, — сказав я Петру, коли настрій мій поліпшився. — Тобі ж, напевно, потрібні гроші?

— Та-ак, — протягнув він задумливо. — Нам потрібні гроші... Мене висувають кандидатом у депутати.

— Правда? — здивувався я. — Чого ж ти з цього не почав? За це і випити не гріх!

Ми налили жінкам вина, а собі знову горілки.

— Перемоги! — побажав я Петру.

— Може, і справді продати на аукціоні? — знову він повернувся до рідної української мови. — Але ж мені не слід так світитися, це може декому не сподобатись.

Він запитально подивився на мене.

— Може, ти продаси? — запитав він. — Я тобі відсотки віддам.

— Спробую, — пообіцяв я.

Я ще не уявляв собі, як і де шукати такий аукціон. Але, як то кажуть, ніхто мене за язик не тягнув. Ні першого разу, коли я підкинув Петру цю ідею, ні другого — коли пообіцяв спробувати її втілити.

— Стривай, тут тобі ще дещо передали, — Петро знову взяв до рук свою торбу. Витягнув звідти папку з паперами Гершовича, потім коробку з-під взуття. — Від полковника. Якийсь пан у цивільному приходив. Казав, що його Тараненко прислав.

Поклавши папку Гершовича на край столу, я зняв із коробки кришку і побачив усередині хамелеончика. Він, задерши свою потворну мордочку, подивився на мене.

— Гулю, — покликав я.

Вона підійшла. Ми ошелешено дивилися на хамелеона.

— Як він до нього потрапив? — здивувався я.

— А мені як знати?! — Петро знизав плечима.

На прощання ми обійнялися і домовилися регулярно дзвонити одне одному. Як це не дивно, про пісок за столом ніхто не згадав. Я замислився про це тільки тоді, коли ми з Гулею залишися в помешканні самі. Може, Петра попросили навіть зі мною не обговорювати цю тему? Якщо так, то виходило, що в нас обох було що приховувати одному від одного, і воднораз ми могли цілком щиро почуватися друзями.

Уночі мене розбудив несподівано обірваний телефонний дзвінок. Я підійшов у темряві до столу, прислухався до тиші квартири і почув якесь шурхотіння за дверима до суміжної кімнати. Пройшов туди і побачив у місячному сяйві, що падало на письмовий стіл із вікна, як із факсу виповзає довгий білий язик паперу. Коли він виповз, я увімкнув світло і нахилився над столом.

У факсі, відправленому директору благодійного фонду "Корсар" Сотникову Миколі Івановичу, містилося прохання відвантажити Макарівському дитячому будинку три ящики фінського дитячого харчування. Повідомлялося, що за ними приїде завтра з оформленою заявкою такий собі Лумінеску Петро Борисович. Схоже, моя директорська робота вже починалася. Єдине, чого не хотілося, то це знати про вміст цих ящиків. Мені було абсолютно все одно: прострочене там дитяче харчування чи не прострочене, чи взагалі не дитяче й не харчування! Мені на це було наплювати. Хай пливе повз мене, хай за ним приїжджають, хай його забирають... Якби тільки моє головне життя, життя з Гулею, йшло гладенько та щасливо.