— Собаці собача і смерть.

— А може, хто інакше думає? — підвищив голос Ковпак. — Я хочу почути.

Партизани мовчали. Ковпак ще мить подумав і сказав:

— Увечері судитимемо зрадників.

— Нічого чекати, — загули партизани. — Хіба не ясно, що падлюки?

— Це ясно, а от як вони падлюками стали, це всім показати треба, — відповів Ковпак. Все, ведіть їх, хлопці.

В цей день німці насідали як осатанілі, але не вдалося їм оточити партизанського загону. Ліси приховували його краще від найближчого друга. Лойченка і Берг розстріляли через кілька годин після партизанського суду.

Ковпак підписав присуд і сказав:

— Перепишіть оце, хлопці, і зробіть так, щоб воно німцям, та й не тільки німцям відомим стало. Хай знають, що зрадникам немає місця на нашій святій землі.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ

Восени, коли за невисокими Уральськими горами вже залягла дзвінка морозна зима, на завод прибув перший турбореактивний мотор. Почувши цю новину, Крайнєв навіть не повірив: просто дивно було, що моторобудівники змогли так швидко його закінчити.

— Ну, тепер берімося до роботи, вже до конкретної роботи, — весело говорив він, оглянувши новий мотор. — Гаятися нам ніяк не можна. Треба, щоб наша армія якнайшвидше одержала нові, реактивні літаки.

Справді, гаятися не можна було ні хвилини. Під Сталінградом фашисти вже вийшли до Волги. Там розпочиналася найбільша битва другої світової війни, і Крайнєв був переконаний, що якби там у цей час були «його» літаки, перемога прийшла б швидше.

Але зараз про участь таких літаків у боях він міг лише мріяти. Проект нової машини тільки ще починав утілюватись у метал. Та це була вже справжня робота, здійснення ідеї, яка довгий час хвилювала уми багатьох конструкторів у цілому світі.

Інженери почали працювати напружено, майже гарячково. Навіть ночувати вдома тепер нікому не хотілося, всіх тягнуло до колективу, тим більше що з фронту надходили весь час невтішні вісті. На Сталінграді і на майбутньому першому реактивному винищувачі зосереджувалися нині помисли всіх працівників інституту.

Та коли не рахувати нового завдання та особливого піднесення в роботі, все йшло по-старому в інституті, і інженер Кервуд щодня приходив до Крайнєва і до Марини, розпитував про новини та демонстрував свої успіхи в оволодінні російської мови. Здавалося, ніби події на фронті взагалі ніяк не впливали на його настрій.

Одного разу він, як завжди, з'явився в кабінеті Марини. Того дня німцям вдалося захопити в Сталінграді кілька вулиць. Це був справді чорний день для радянських людей, і містер Кервуд вибрав явно невдалий час для своїх відвідин.