Недалеко почулося гудіння машини. Хтось підійшов до групи німців, почулися слова привітання, і Любов Вікторівна Берг наблизилася до розбитого окопу.

— Засвітіть ліхтар, нічого не видно, — наказала вона. Зразу спалахнуло кілька електричних ліхтариків.

— Здрастуйте, Віро Михайлівно, давненько ми з вами не бачилися, — насмішкувато сказала Берг, світячи просто в обличчя Соколовій. — Так-то ви відплатили мені за гостинність!

Віра Михайлівна мовчала. Їй тепер ні про що було говорити з гестапівкою, все ясно.

— Це я заманив її у пастку і зловив, — почувся голос Лойченка. — Коли б не я, ніколи б нам її не впіймати.

— Знаю, — відповіла Берг. — Нагороду одержите, коли виконаєте всі покладені на вас завдання. Кладіть її в машину.

Вона глянула на темний ліс. Дерева нахилили свої віти, наче намагаючись підслухати розмову. Берг відчула себе дуже незатишно.

— Швидше, — скомандувала вона, — у нас ще багато діла. Завтра партизани мусять бути знищені.

Все останнє трапилося так швидко, що Соколова зразу не все зрозуміла, а потім ніколи не могла згадати в деталях.

З лісу блиснули дрібні, ясно видимі вогняні цяточки, і німці стали падати на землю. Хтось закричав, почулися швидкі кроки, біг, викрики; коротка сутичка в цілковитій темряві. Хтось тікав, когось намагалися наздогнати — нічого не розбереш у такій кромішній темряві, та ще лежачи зв'язаною на землі.

Нарешті знову з'явилося світло маленького ліхтарика.

— Ріж мотузка, — наказав знайомий голос, і Соколова відчула дотик холодного сталевого леза.

— А цих тут прикінчимо чи до Ковпака поведемо? — запитав теж знайомий голос.

— До діда поведем, — весело відповів перший. — Все. Вставайте, Віро Михайлівно, ви, мабуть, у сорочці родилися.

На світанку Любов Вікторівна Берг і Карпо Лойченко зв'язані стояли перед командиром партизанського загону Ковпаком.

«От дійсно, на війні як на війні, — думала Віра Михайлівна, — змінюється все блискавично. Адже вчора я сама зв'язана лежала на землі, а сьогодні… Ні, тільки більше таких змін ролей допускати не можна…»

А Ковпак сидів на пеньку, дивився на своїх полонених і думав складну і нелегку думу. Щодо Любові Вікторівни йому було все ясно, а от Лойченко завдавав старому справжнього болю. Отже, знайшовся і серед радянських людей зрадник: підло, як іуда, продав товаришів, та ще й гроші на тому хотів заробити.

— Що з ними будемо робити, товариші? — запитав Ковпак.

— Розстріляти і все, — почулося з гурту партизанів.

— Розстріляти? — перепитав Ковпак.