— І для тебе теж, — сказав я весело, — Це вже друга заява цього ранку!

— Сьогодні моє свято! — повторила вона поважно.

— Мабуть, не мукуарі? Бо жінки ж не беруть у ньому участі, тільки чоловіки.

— Ні… Я переселяюсь…

— Куди, Лясано?

— До твоєї хати.

Я уважно глянув їй в очі. В них не було ані сліду глузування. Вона говорила дуже серйозно, спокійно, немов це була якась звичайна річ.

— Добре, добре, — підхопив я таким же діловим тоном. — Моя хата просторіша ніж ваша, зручніша…

— Ні, не тому! — перервала вона мене, хитаючи головою, — З сьогоднішнього вечора я буду твоєю дружиною.

— Хо, хо, хо, хо! Дивіться, дивіться! Оце так раптом вирішила сама, не питаючись ні в кого.

— Я питала.

— Кого, мене?

— Я говорила з Манаурі. Він погодився.

— Он як, він погодився! А я? Мене питали?

— Тебе… Адже ти… Я думала, Яне…

Сердешна дуже зніяковіла, а я вдавав з себе дурника і робив вигляд, ніби не розумію її задуму. Моє здивування було для неї майже образою. Вона не знала, як усе це розуміти. Може, вперше Лясана втратила властиву їй самовпевненість. В очах зажевріли іскорки обурення:

— Якщо ти відмовляєш мені, то я можу…

— Ні, ні! Запрошую до себе, будь ласка! Справді, — з мого боку це було безжалісним єхидством, — справді, ти будеш корисна мені, якщо в моїй хаті будеш готувати страву, а не приноситимеш звідкілясь…

Вертикальна зморшка на чолі жінки свідчила про бурю, яка наближалася. Благородний гнів і жаль, які я читав на її смаглявому обличчі, не зменшили її вродливості.

— Страву я приготую тобі завжди смачну, зі мною не будеш голодним, — відповіла вона ображеним голосом і відразу ж додала з блиском в очах, визивно: — А синів твоїх вигодую хоробрими воїнами, Білий Ягуаре.