Незабаром до нашого намету підійшли індійці і запитали старшин, хто буде чаклуном замість Карапани.

— Після закінчення мукуарі, — відповів Манаурі, — відбудеться нарада всіх жителів Кумаки, і ми вирішимо, хто буде чаклуном.

— Ми вже знаємо, хто! — голосно заявили воїни. — Арасибо!

— Крім того, треба запитати жителів Серіми, — нагадав головний вождь.

— В Серімі немає нікого, хто був би рівний Арасибо, — запевняли ті. — Ми хочемо Арасибо. Ти, Манаурі, маєш щось проти нього?

Індійці, збуджені танцями, були настирливіші, ніж звичайно. Манаурі допитливо глянув на мене.

— Невже обов'язково повинен бути чаклун? — запитав я, вдаючи з себе дурника.

— Повинен бути, повинен! — відповіли вони, бо не уявляли собі племені без чаклуна.

— Я переконаний, що для нас, людей з роду Білого Ягуара, чаклун був би зайвим, — зауважив я.

— Ну, так це ж для нашого роду! — Манаурі трохи закопилив губи.

Вожді інших родів, які сиділи з нами, незадоволено сприйняли його слова, вбачаючи в них почуття високомірності, а Мабукулі, голова роду черепах, хоч був дуже близьким приятелем Манаурі, кинувся на нього з гнівом:

— То ти вважаєш, що інші роди гірші від вашого?

— Не гірші, Мабукулі, але наш досвідченіший, буваліший, і ти не заперечуватимеш, що він ознайомився з неволею, пройшов важке життя.

— Цього я не заперечую, — погодився неохоче Мабукулі.

Манаурі знову глянув на мене і запитав:

— Що ж ти скажеш, Білий Ягуаре?

— Якщо повинен бути чаклун, як ви говорите, то найкращим є Арасибо, — відповів я всім на втіху.

— І я теж так думаю, — погодився Манаурі.

Індійці, задоволені, що здійснилися їх бажання, розбіглись, і незабаром уся Кумака знала, що Арасибо буде чаклуном.

Під наметом стало тихо. Обличчя у Манаурі було невеселим, чомусь засмучене. Очі наче дивилися на танцюючих, але думками вождь був десь далеко від пальмового гаю. Вже тепер він передбачав труднощі, які зустрінуться на його тернистому шляху. Згодом Манаурі нахилився до мене і шепнув з якимсь жалем у голосі: