Може, ви скажете, що це — неминучий хід історії, що мужність, енергія, стійкість англійців визначили долю тубільців? Знаючи про все це, хіба я мав право сприяти приходу над Оріноко таких небезпечних людей?

Звичайно, Гвіана і гирло Оріноко — це не Віргінія, не Массачузетс. Сюди англійці приходили раніше, приходитимуть і в майбутньому, головним чином як купці, засновники факторій. А потім повинен надійти період плантацій, а на плантаціях, звісно, потрібні були б численні невільницькі руки. Їх брали б у поневолених індійських племенах, як це вже робили голландці, а коли б племена захищалися, то вже відомо з багатьох при кладів, що б їх чекало. Ні, запрошувати таких небезпечних людей було б безглуздям, від їх загарбницької політики треба було оберігатися стійко і якнайдовше.

Заходило сонце, і на землі згущалася темрява. В цей час у моїй свідомості все почало прояснятися. Визрівала думка: іспанці тут, над Оріноко, дуже слабкі і тому залишаються найвигіднішими колонізаторами, їхня слабка влада в цьому краю забезпечувала тутешнім племенам відносну незалежність і волю. Вторгнення інших європейських господарів сюди, а особливо моїх земляків, тільки погіршило б життя тубільців.

Перш ніж розпочати розмову з Повеллом, треба було вислати на ріку дозори. Для цього ми виділили чотири невеликі яботи і в кожному посадили по два воїни з совиним зором, а човни хитро замаскували гіллям. Один човен повинен був залишатися в протоці між річкою і озером, решта — зайняти позиції на самій річці, але де? Нарешті ми з вождями встановили, що за три чверті милі вище від протоки човни стануть на якори з каміння, один біля одного на такій відстані, щоб перед очима була вся ширина річки. Повз них ніхто не повинен був проплисти непоміченим. Домовившись ще про спосіб передавання звісток, я міг нарешті взятися до вечері, а потім запросити капітана Повелла на розмову.

Ми посідали біля вогнища, і я обережно, але зрозуміло виклав йому мої погляди, не приховуючи причин, через які не міг підтримувати англійських планів. Він слухав уважно і ввічливо, але під кінець очі його звузилися і маленька вертикальна зморшка перерізала чоло.

— Молодий чоловіче, — сказав він, коли я закінчив, — ви поляк, це правда?

Я засміявся:

— Який з мене поляк? Навіть десяти польських слів не знаю. Хоч мати моя народилася в Польщі, а мій батько мав у собі щось польське від мого прадіда, баби й прабаби наші були корінними англійками, а я виховувався в англійському дусі, у виключно англійському оточенні. Я — англієць!

Він задумався, поволі затягуючись сигарою, часто випускав дим, щоб відігнати комарів. Потім сказав: