Позаду загуркотіла машина з білим світлом фар. Ота квапливо ліг на землю й відкотився до струмка. Машина проїхала, освітивши на мить дерев'яні колеса, за допомогою яких удень фелахи подають воду в рівчачки між нивами. Потім усе знову огорнули темрява й тиша, але Ота ще хвилину лежав, наче сплюх, якому ліньки встати з ліжка. Нарешті він устав і кинув пістолет у струмок. У струмку булькнуло, і одній присязі, одному хрестикові, нашкрябаному нігтем на стіні камери, одній хлопчачій фантазії настав кінець. Так він нічого не доб'ється. Так розумні люди не роблять.

А хлопчачих фантазій у нього було немало. Він сподівався, наприклад, урятувати дітей, які працювали у Кліке і яких лупцював Ібрагім. Або покласти край неподобству з гашишем, вплинувши на Сі Омара по-доброму, з допомогою Лукаса. Це така ж простодушна наївність, як той мотузочок біля холодильника, котрий теж мав щось змінити і врятувати…

То що ж йому справді робити?

Ота почував себе так, ніби заблукав серед піщаних дюн, де не має значення одне зернятко піску, один Лукас чи всі інші, подібні до нього. Розітри його на порох, застрель — все одно нічого не зміниться, бо їх залишиться ще багато, а він самотній і до того ж безсилий.

Але що ж усе-таки зробити? Як їх дістати?!

— Нічого. Ніяк, — відповів сам собі вголос.

Ота відчув, що це брехня, проте іншої відповіді не знаходив. Це було страшно — брехати самому собі. Йому здавалося, що він нітрохи не кращий за тих негідників, він зраджує самого себе, бо, дряпаючи на стіні смугу, думав про це цілком серйозно. Певно, він був тоді схвильований, певно, думки його відчайдушно вхопилися за пістолет, мов за першу реальну річ, до якої можна сягнути рукою і яка виявляється облудою, коли спокійно все обміркувати… Це було не божевілля. Не фантазія. Навпаки: тверда рішучість учинити хоч раз щось пристойне, скористатися з можливості.

Він зупинився.

«З якої можливості?»

І тієї ж миті рушив далі — йому все стало ясно:

«Звичайно, з тієї, яка випливає з безнадійної ситуації, 'коли людині вже нічого втрачати. А втім, якби виникла потреба, я не чекав би цієї можливості, а діяв би зразу. Діяв би, не думаючи, так воно чи ні.

Але як би я діяв?!»

Він не знав.

«Ба ні, я не боягуз, — засміявся. — Коли б я знав, як це зробити, то зробив би вже, мабуть, давно».

Ота пройшов щонайменше — кілометр, коли почув позаду тупіт. Пригнувся і побачив на тлі неба обриси самітного араба на віслюку. Випростався.

— Гей, чоловіче! — вигукнув він. — Підвези мене!

Араб зупинив віслюка й роззирнувся. Хоч була ніч, голову його захищав величезний солом'яний капелюх; Оті було добре видно, як цей капелюх крутиться й хитається з боку на бік.