— Підвези мене, — повторив він, підійшовши до араба.

— Добре, сіді.

Араб спішився, і Ота сів на гострий хребет віслюка, вкритий мішковиною.

— Ррра! — гукнув араб і палицею штрикнув віслюка. Віслюк побіг, і на стежці довго було чути цокіт його копитець та сапання араба, який біг позаду. Раптом удалині замерехтіли вогні. Це були лампочки над входом до фабрики Сі Омара і освітлені вікна гарему.

Ота зупинив віслюка й зліз.

— Фабор, сіді[56], — сказав араб і наставив долоню.

Ота понишпорив у кишенях, але там нічого не було, хіба шматина з загорненою в ній фотографією іншого араба. В поліції у нього забрали геть усе — новий капелюх, нові чорні окуляри, японську авторучку і гроші, — лишили тільки червону шматину, мабуть, тому, що вона була маленька й схожа на клаптик підшивки.

— У мене нічого немає, — сказав він. Та араб усе ще стояв з простягненою рукою і відсапувався. Тоді Ота скинув піджак: — Бери. Більше нічого дати тобі я не можу.

Араб оглянув піджак проти неба, наче хотів пересвідчитися, що в ньому нема дірок.

— Ти справді більш нічого не маєш, сіді?

— Справді.

— Дякую, сіді, — сказав араб. — Ти бідний, однак щедрий. — Він кинув піджак на віслюка, сів верхи і поїхав.

— Стій! — крикнув Ота. — Злазь!

Араб зупинив віслюка і зліз.

— Я дещо забув, — сказав Ота й швидко почав обмацувати кишені піджака, який так швидко обернувся в попону. Знайшовши шматину з фотографією, сховав її в кишеню штанів.

— Тепер можеш їхати, — сказав він арабові.

— Що це було, сіді? — запитав той. — Гроші?

— Ні. Грішна річ. Образ людини.

— Тоді викинь, сіді.

— Е ні!