Та за якихсь чверть години Ота все-таки видерся нагору. Він спирався на поранену ногу, і йому здавалося, ніби він потроху звикає до болю. Біль, звичайно, не вщухав, але в Оти виникло враження, що він став не такий гострий. «Тепер я нагорі й піду шукати струмок… Ні, краще, поповзу, нащо мені напружувати ногу. Тільки, звичайно, якщо тут справді є якийсь струмок».

Ота поповз на руках і одній нозі, шукаючи в пітьмі струмок, проте натрапив на колодязь із цебром і став спускати його вниз. Ланцюг забряжчав, Ота завмер і почав наслухати. Ніде ніщо й не ворухнулося. Тоді він витяг цебро, скинув черевик й ушкоджену ногу занурив у воду. Вона була страшенно холодна і набагато приємніша, ціж у струмку.

3

До ранку набряк трохи стух.

Тільки-но зазоріло, Ота перев'язав вивихнуту ногу. Тут стала б у пригоді цупка пов'язка, проте доведеться задовольнитися хустинкою, стягнувши її якнайтугіше. Закінчивши цю процедуру, він відчув себе набагато краще. А втім, це, може, було тому, що тепер він виразніше розпізнавав довколишні предмети.

Світанок ще не настав, але темрява потроху рідшала. Оті здалося, що ця тепла північноафриканська ніч виповнена якоюсь ніжною імлою, що вночі крізь неї обриси предметів вирізняються так само, як обличчя вдови крізь жалобну вуаль. За хвилину ця вуаль була вже рідша. Наче вдова зняла жалобу.

Ота уважно роззирнувся.

Довкола розкинувся великий, занедбаний сад. Ліворуч стояв будинок з пласким дахом, точнісінько в такому він ночував по дорозі з Бужада; праворуч чорніли острівці пальм і кущів, зливаючись віддалік у темну суцільну пляму. Позаду височів мур, через який Ота переліз увечері, а попереду здіймався ще один, такий же високий. За ним бігло шосе; коли Ота виливав воду з цебра, до нього долинув гуркіт машини.

— Ота не знав, іти йому на шосе вдень чи переждати тут і вийти, коли повечоріє. І перший, і другий варіант мали свої невигоди: якщо він залишиться, його може знайти поліція, коли надумає ретельно обшукати сади; якщо ж піде одразу, то його побачать сотні очей.

Ота вирішив пересидіти день — може, все-таки не помітять. Він доскакав на одній нозі до ями, в яку впав увечері, і. ліг обережно на спину, задерши ноги. Це була непогана схованка, досить глибока, хоч і не настільки, як йому здавалося вночі.

Зненацька над протилежним муром заясніло рожевувате сяйво, схоже на хмарку, але Ота знав, що то не хмарка, а Високий Атлас. Удовина вуаль спала зовсім, і пальми тепер уже були не чорні, а смарагдово-зелені й блискучі, мов із роси, і кожна з них мала гарний бузковий стовбур, яким трималася своєї землі, Марокко. Синьо-сірі гранатові кущі теж блищали, і земля під ними була схожа на розкришену цеглу кольору кіноварі. Ота бачив землю надзвичайно близько, бо очі його були на рівні саду, й кожен камінчик здавався горбочком, а кожен горбочок — горою.