«А що я робив би на місці Натачі? — прикидав Янг. — Комусь одному треба добиратися на Рай, сказати про все Раджу. Бідолашний Радж!.. Бідолашна Натача!.. Як їй пережити все це, як розказати Раджеві?» — Якось само подумалось, що добиратися до Раджа буде Натача. Вона сміливіша й рішучіша і плаває добре.

Праворуч від Янгових ніг і вправо від провода, який ішов під воду, щось білувате повільно погойдувалося коло _берега, іноді не в лад з водою, іноді затемнювалося, зникало. Там було чути шарудіння крабових клешень, якийсь скрегіт. Але це не дельфіни скрипіли, дельфіни повільно курсували на межі повних сутінків і напівсутінків, притискувалися більше до входів у Храм і Водоспадний грот. Янг лінувався вставати й дивитися, над чим бенкетують краби. Він відчув мляву насолоду від нерухомості.

«Які ноги!.. Кісточки пооббивані, зідрані… А скільки подряпин і синяків!..» — Підтягнув штанину на тій нозі, де все ще відчував сліди зубів. Ось вони, знаки… Прокусів не було, видно тільки два ряди плямок-синяків, навіть шкіра здерта на тих місцях. «Залізна хватка… За шириною рядів — не малюкова робота. Найімовірніше — Дікова… А може, Єви або Бели. Єва — мати Джейн. А котра мати Бобі? Здається, Дора… Перший міг і Бобі кинутись у ту розколину, а мати за ним, Бобі рятувати… і мене заразом…» — Янгу хотілося думати, що було саме так. Похукав, подув на синяки, навіть слиною промив — і встав. Підійшов до того, що біліло коло берега. Це була рибина, навіть завелика, п'ядей на дві. На ній безліч крабів — і більших і менших. Замість хвоста у риби ребринки-ниточки, на боках повигризані ямки. «А чого тут дохне риба? Може, вода якась застійна, отруйна?»

Очі звикли до напівтемряви, і коли Янг відвів погляд праворуч, за прогин стіни, то помітив унизу щось гранчасте і височеньке, ніби скриньку. Одразу ступив туди.

Так, це була скринька. Металева, важка… Підняв, щоб піднести ближче до світла, а вона несподівано смикнулася з рук, трохи не впустив. Помітив, що до скриньки веде скручений удвоє дріт. Вилазив той дріт теж з-під води, кроків на три глибше в темряву від того, товстого. Янг обережно поставив скриньку на місце. Серце тривожно калатало. «Не чіпатиму, ну її…» А цікавості не міг перебороти, руки вже намацали засувку. Відсунув засув, потягнув за нього — відчинилася кришка, зависла на завісах. Руки намацали укладену вздовж скриньки на важелі телефонну трубку. «Телефон?! З табору сюди дзвонять, а звідси в табір… Дивний телефон… Як по ньому дзвонять, коли немає ні диска, щоб набирати, ні кнопок?»

Зняв трубку й відразу почув, як вона ожила, загула, якраз так, як у Крафтовому телефоні. Знімав якось, витираючи пил. Але Крафтова гула, і все, а тут…