Не треба було й затихати. Уже третю добу, вдень і вночі, у кілька змін вищали лебідки, ревли й гуркотіли мотори, чути було вигуки — команди англійською мовою. У бухті, яку утворила лагуна їхнього острова — атола, вивантажували безліч ящиків і ящичків, а також великі частини машин, обшиті з усіх боків дошками. Повзли бульдозери, схожі на танки без башт і гармат, з величезними відвалами-ножами, скрепери й екскаватори-навантажувачі, машини-самоскиди. Ящики й ящички вивантажували з мотоботів, різні машини — з моторизованих понтонів-площадок. Бульдозери сповзали на берег своїм ходом, тільки-но солдати встигали закріпити понтони та покласти широкі пандуси-з'їзди. А на рейді, за входом у лагуну, стояла величезна самохідна баржа, у кормі якої відкинулась, наче підйомний міст, стіна і зяяв темний прямокутний отвір. З палуби баржі, з її бездонного черева і брали всю цю техніку та ящики. Чужинці поспішали, наче боялися, щоб султан не передумав, не став вимагати назад купчого паперу.

— То що ж нам робити?

— А як з рештою селищ? Може, їх не чіпатимуть? — почулися знову вигуки.

— Чіпатимуть! Я говорив із старостами тих сіл. Усім наказано збиратися і виїжджати! — відповів Ганеш.

Знову голосно загомоніли:

— Як це збиратися? Куди-и?!

— Хіба я заберу з собою кокосові пальми?

— А куди ж подітися мені-і-і?! А мої ж ви ні-женьки! А кому я де потрібна, коли й тут мені життя нема-ає?! — голосила бабуся Рата. Вона сиділа попереду Янга, виставивши товсті, як колоди, ноги. Скільки пам'ятає Янг, у неї були такі ноги. Всю силу вона віддавала на те, щоб тягати їх. Родичі відцуралися Рати — слонова хвороба невиліковна, — і бабуся жебрачила.

— У мене дев'ять пальм. Як я проживу без них, годувальниць? — вигукував хтось плаксивим голосом.

— А султан обіцяв на коронації: столичний острів, Головний, берегтиме, наче квочка кожне своє курча. А тепер що? Сам клює нас, як шуліка! — Це був голос брата Раджа. Янг виділив його з усіх голосів.

— О, великий Вішну! Всемогутній Вішну! Найкращий Вішну! За які гріхи послав страждання? Сотвори чудо, врятуй нас!

Вигуки, голосіння… Дивлячись на матерів, заплакали й діти.

— Тихо-о! Дайте і мені сказати! — надривався в цьому гармидері китаєць Лі Сунь. Він протовпився на середину, уклонився на всі боки. Ріжки зав'язаної косинки метлялися позаду, як дві кіски. — Ну чого ви панікуєте? Все йде на краще, а не на гірше. Хоч світу побачите, а то деякі з вас за все життя далі Біргусу й носа не потикали.

— Правду каже! Хай він згорить цей острів! Сидимо, як у норі! — кричав Пуол. За віком він рівня Раджеві, бавилися разом, навіть товаришували. «Але чому він не любить наш Біргус?» — думав Янг.