— Вас же не просто виганяють звідси! — надривався Лі Сунь.

— «Вас»… А тебе хіба — ні? Ти тут залишаєшся? — кинув йому Радж.

— Нас… нас… Я просто обмовився! — спохопився Лі Сунь. — Нас же не-ре-се-ля-ють! На інше місце, на інший острів. Транспорт дають.

— Не потрібен нам інший! Знаємо, яка земля на Гірському! Чули! З одного боку — гора, з другого — болото! А добра земля вся зайнята!

— Кажу: дадуть добрі ділянки — вирощуйте кокоси, сушіть копру. А хто не захоче… — Голос у Лі Суня охрип.

— Посадиш пальму — чекай шість-вісім років, поки будуть ті горіхи. А всі ці вісім років зуби на полиці тримати? У мене ж п'ятеро дітей!

— … А хто не захоче… Я хотів сказати — хто захоче поміняти своє життя на міське, влаштуватися на іншому острові, а не на Гірському, — будь ласка, перевезуть і туди з усім майном! — кричав Лі Сунь. — Чуєте? Ще й п'ятдесят доларів на сім'ю дадуть, — китаєць закашлявся.

«І чого цей крамар горло дере? Певно, йому заплатили? Здирник проклятий…» — думав Янг.

— А де знайдеш роботу? Хто нас чекає там? Кому ми потрібні? — сипалися вигуки.

— Аби добрі гроші — всюди можна жити! — кричав своє Пуол.

— Лі Сунь! Твій язик сьогодні легко ходить! Чим це його змастили? За скільки доларів продався? — гнівно говорив Радж, і його слова збуджували людей.

Янг сів боком, щоб добре було і за Раджем стежити. Замилувався братом: біла трикотажна теніска щільно облягала опуклі плечі й груди, підкреслювала кожний горбик його м'язів. На грудях малюнок: п'ять синіх хвиль, оранжевий обруч сонця з променями-бризками, а крізь цей обруч стрибає синій дельфін. Ні в кого в селі немає такої шикарної одежини. Радж працює на острові Рай у дельфінарії — не абищо!

Крамар німо роззявив рота — раз, другий: перехопило подих. Але впорався з собою, знов заусміхався.

— Чуєте! По п'ятдесят доларів! Ви таких грошей і не нюхали… А ти, юначе… — звернувся він до Раджа. — Ти міг би й помовчати! Ти тут уже не живеш-ш-ш. І не маєш-ш-ш права голосу! — сичав, як кобра. — Ти лети на свій острів Рай — і розважайся! Розважай туристів! Хлюпайся!

— Як це не маю?! — скипів і Радж. («Як це не має права голосу?» — підтримали його хлопці, особливо Амара). — Хіба я не звідси родом? Хіба не тут живуть мої батьки? Хіба не тобі, глитаєві, вони за безцінь віддають копру і сушену рибу? — Радж кілька разів витягнув з піхов і з ляскотом загнав назад ніж-крис. Шрам-місяць під лівою щелепою то червонів, то білів.

— Радже, вгамуйся… Не сором мене перед людьми… — слабим голосом попросив батько. Хворобливий, тихий і мовчазний, він і сьогодні міг просидіти мовчки.