Собака винувато махнув хвостом, поклав лапи на штахети і ткнувся дівчині в плече, ніби її справді просив пробачення.

— Розуміє, — всміхнувся Андрій.

— Він усе розуміє, — Марта поплескала пса по голові. — Ну, досить, іди.

Рекс поплентався до буднику.

— Дякую, що провели. Мені пора.

— Зачекайте, я хотів… — Правду кажучи, він і сам не знав, чого хотів. Ухопився за першу думку, що з'явилася в голові. — Ви знаєте, кого це поліцаї ловили?

— Ні. А кого?

— Його звали Венцель. Він був капо в концтаборі Дахау.

— А ви були в Дахау? — з якоюсь незрозумілою радістю в голосі запитала вона.

— Був.

— То, може, ви…

— Марто, з ким це ти розмовляєш так довго? — почувся від будинку хлоп'ячий голос.

— Я вже йду, Віллі, — вона поклала долоню на руку Андрія. — Треба йти, дома чекають. Я їм вечерю несу.

— Заждіть…

— Не можу.

— Коли я побачу вас знову?

— Навіщо? — вона поглянула на нього таким чистим поглядом, що йому стало соромно своїх слів. «Справді, навіщо?» Хіба йому зараз до того?»

— Так, мені хотілося побачити вас ще колись.

— Не треба цього, Андре.

— Може й не треба.