За Ізаром, повитий вечірніми сутінками, починався Терезієнвізе. Посередині скверу височіла статуя — «Баварія». Двадцятидвометрова фігура жінки з лавровим вінком у руці. Андрій зійшов на камінний цоколь постаменту і зупинився біля велетенського лева, що лежав біля ніг жінки, тихий і смирний, немов приручений кіт. Сто тридцять східців усередині статуї вивели хлопця нагору. Звідси перед очима відкривалась панорама вечірнього міста. Воно іскрилося міріадами вогнів. Далі на захід туман сягав горбів Швабської Юри, з-за якої білозубо всміхалися альпійські верхи. Гори простягались на південь і, розрубані блакитною шаблюкою ріки, танули на сході у чорних обіймах ночі. Темрява вже оповила Берг-ам-Ляйм, Перлах, Гатідхаузен. Поодинокі вогники блимали кволо, ніби не мали сили побороти ніч. Тільки над Остбангофом здіймалась заграва, коліями повзали світлячки паровозів. Серед тисяч різних звуків Андрій ловив цокотіння коліс, далекі і близькі гудки локомотивів. Ті звуки манили до себе, збуджували уяву, хвилювали. Якась неясна думка шугала десь поза межами свідомості.

Холодний пронизливий вітер зігнав Андрія з «Баварії». Щоб хоч трохи зігрітися, він побіг. Хвилин за п'ятнадцять опинився біля Остбангофа. Іти через вокзал не ризикнув — можна напоротись на патруль табірної поліції. А попадеш до рук тих шулік, добра не жди. Та й Пацюк не погладить по голові. Давно гострить зуби. А тут такий привід — спіймали в місті в недозволений час. Хлопець попрямував до автобусної зупинки. «Проїду зайцем». Але не встиг він увійти до скверу, як мусив причаїтися за деревом — від Остбангофа ішов патруль. На Берг-ам-Ляймі в табірній поліції були переважно бандерівці. Вже не одному переміщеному із трудового-пересильного ці зарізяки повідбивали хрипи. Вони були злі на «пересильників» — вважали їх комуністами і називали не інакше, як «червонопузі». Це все за те, що в трудовий пересильний ішли добровільно і саме ті, хто хотів якнайшвидше потрапити додому. У бандерівців була страшенна ненависть до «чистеньких», як вони називали всіх тих, у кого була чистою совість. Вони не могли того простити людям, бо у самих руки були по лікті в крові.

На Ляймі бандерівці прибрали до рук не тільки поліцію. В табірному кооперативі сидів їхній «фюрер», пан Кислицький. Цей дідуган уже не раз виступав перед хлопцями з палкими «душеспасенними» промовами, агітував не повертатися на батьківщину, брехав таке про радянський лад і нові післявоєнні порядки, що й купи не держалося. Але коли людину сто разів назвати свинею, то на сто перший — вона хрюкати почне. Мабуть, за цим принципом і діяли агітатори. Бандерівська поліція тримала табірників під постійним страхом. Над «червонопузими» чинилась дика розправа. В таборі ще не наважувались убивати, проте за його мурами люди зникали без сліду. Так було з інженером Буковим, з капітаном Закревським і лікарем Сологубом. Усі троє писали листи в Берлін до Радянського командування. Їхні трупи знайшли у різних місцях. Та почерк видав убивцю. Ним був начальник поліції, колишній капо концтабору Дахау Венцель. Він стріляв у потилицю. Люди принишкли і, коли Венцель проходив табором, одвертали очі, але ніхто не наважувався протестувати чи заявити про свою підозру американському комендантові. Розуміли, що все це робиться не без його благословення. Венцель залишився начальником поліції і після того, як «мілітарі поліс», мабуть, не погодивши своїх дій з «Сі-Ай-Сі», викрила його як убивцю тисяч людей в ревірі Дахау. Комусь було потрібно зам'яти і цю справу.