Хвилин за п'ятнадцять, коли все стихло, вони вийшли на Фріденштрасе. Дівчина зупинилась на розі, простягла руку, прощаючись.

— Вам куди? — запитав Андрій, стискаючи її холодні пальці.

— Я майже вдома.

— Проведу вас, не заперечуєте?

— Дякую, — промовила ніяковіючи.

Він зрозумів — згодна, йшли мовчки. Дивилися під ноги, слідкуючи, як пропадають, і знову з'являються тіні від їх постатей. На Фріденштрасе ліхтарі висіли негусто. Андрій крадькома позирав на дівчину. Благенький плащик грів погано, як вона не куталась у нього. Під пахвою пакунок, акуратно загорнутий в газету і перев'язаний хусткою. Обличчя стомлене. Ця була зовсім не схожа на тих, що тиняються панелями центральної частини міста. І одягнена скромно. «Мабуть, з роботи повертається», — подумав Андрій. І раптом спитав:

— Як вас звати?

— Марта. А вас?

— Андрій.

Вона глянула на нього і всміхнулася.

— Чого вам смішно?

— Так, я вже не раз чула це ім'я.

— Від кого?

— Від батька…

— А-а… Я думав…

— Що?

— Може, хлопець у вас був.

— Ні, не було, — відповіла просто, без тіні кокетства.

Знову помовчали. Розмова в'язалася важко. За Остбангофом звернули ліворуч. Вузенький асфальтований тротуар привів їх до хвіртки.

— Ось тут я живу, — показала рукою на будиночок, що ховався за кущами бузку. Від будинку почулося радісне скавучання, і до хвіртки прибіг здоровенний пес. — От бачиш, Рексі, не прийшов мене зустрічати, а зі мною мало не трапилась біда.