— Венцеля уколошкали.

— Хто?

— Військова поліція.

— Напоролись на засідку, чи як?

— Не знаю, я в «Сен-Готарді» з Кучмою пиво пив.

— Брешеш, ти все знаєш. Недарма тебе замість Венцеля поставити хотіли.

— Хотіли, та не поставили.

— Це через того вискочку Шпиня. Тепер він велика цяця — начальник поліції.

— Венцель і Шпинь з тим поляком, Збишко чи як його, ще до обіду з табору зникли. Я тільки сьогодні вранці про все те довідався.

— І вони не брали тебе на діло?

— Ніколи.

— Бреши, бреши. Бачили, як ти біля них терся. За те Шпинь тебе і заступником своїм зробив. Ніби я не знаю.

— Що ти знаєш? — у голосі Капусти прозвучала погроза.

— Чого ти визвірився?

— А того, що тебе не питають.

— Подумаєш, начальство, ще не встиг…

— Заткнись, бо…

— Бо що? Думаєш, як з Рябчуком злигалися, то вже й плювати на всіх можна? Не на таких напали.

— Замовкни, бо я таки дам тобі в морду, — гаркнув Капуста. — Настановили! Начальство! А чого ж тебе обійшли? Ти ж сам біля Венцеля вужем крутився. То я повинен тебе спитати, чи ти ходив з ним на діло?

— А я й не криюсь, ходив. Венцель умів з людьми жити.