— Колего, яка зустріч! Не пізнаєш? — Броніслав Пшигодський п'яно всміхався з панелі. — Панове, рекомендую — мій давній знайомий…

Дехто з жовнірів приклав до козирків пальці, хвацько клацнувши закаблуками.

— Бронек, — Андрій здивовано розглядав Пшигодського. — Тебе, брат, важко пізнані в цьому…

Пшигодський випнув груди.

— Ви чули, панове, він називає мене Бронеком. Але я не серджусь. Бронек, то тільки для тебе і тільки сьогодні! А завтра мосьє Броніслав, француз, прошу пана, лепський француз. Ходімо з нами, Андрію. Сьогодні я пропиваю свою парубоцьку волю. Женюсь, колего. Он воно як.

— А панна Зося?

— Е-е, до дябла. Де панна Зося, а де я… Може, я повернуся до Кракова через двадцять літ.

— Пане Пшигодський, прошу без політики, — зауважив якийсь вусатий андерсівець, обдаючи Андрія такими пахощами, що в хлопця засвербіло в носі.

— Яка тут політика, пане Януш, коли я женюсь. Ходімо, колеги, вип'ємо, я плачу!

Андрій спробував було відмовитися, але марно. Галасливі братчики схопили його попід руки і потягли до «Сен-Готарду».

Компанія ввалилася у ресторан і розсілася круг столика. Андрій оглянув себе у великому на всю стіну люстрі і зніяковів. Штани до колін забрьохані, на плечах павутиння, щоки неголені, чуб розтріпався. «Ну й вигляд у мене».

Однак на нього ніхто не звернув уваги. В залі плавала хмара тютюнового диму, схлипував на естраді джаз.

Пшигодський став у позу бувалого гуляки, плеснув у долоні. Кельнер виріс біля стола, немов з-під землі.

— Пива шановному панству!

— Мосьє Броніслав… — благально зазирнув йому в очі сусід з червоним, немов перчина, носом.

— Вина, — додав Бронек.

Сусід скорчив мученицьку міну.

— І віскі.

Пляшки, кухлі, чарки з'явились на столі швидше, ніж Андрій наважився замовити кельнерові якоїсь їжі.

— Ех, гулять так гулять, бий, жінко, ціле яйце в борщ, — зареготав червононосий.