«Хоча б не погодився. Шарпнув мене чорт за язика…» — думав Дайн. «Ідея» спала йому на думку лише тепер, під час розмови. Сказав так, наперед знаючи — Керк на це не піде.

— Згоден, його поведінка біля туристяка не викликає сумніву. Вранці проінструктую його сам. За операцію відповідаєш головою.

— Будьте спокійні, сер, — промимрив Дайн, відчуваючи, як беруться потом долоні. — На добраніч.

— Мало не забув. Знайшли того телепня, що втік із машини?

— Він у мене.

— Не випускай його з рук, Стенлі. Справу архіву ще не закінчено. А як поживає Сабіна, як настрій у Ютти? Ще не погодилась?

— Ні, сер, мовчить. Молоде-зелене. Але я поговорю з нею.

— Удачі, старина! — голос Керка урвався.

Дайн-Рябчук стояв, постукуючи трубкою об стегно. Після смерті Геро працювати ставало все важче. Керк не терпить заперечень. «Підготуй, забезпеч, відповідаєш головою. що йому скажеш? А тут ще це дівчисько комизиться, мов королева яка. Поріднитися з Керком — перспектива, шляк би його трафив. Тоді б він не так розмовляв. На тестя не крикне. Треба буде поговорити з нею як слід. Не дай господи провалиться авантюра з Крайніченком, Ютта стане тією соломинкою, за котру можна буде ухопитися».

Несподівано Ютта зайшла до кімнати. В руці пляшка коньяку, кришталева чарка затиснута між пальцями, в губах сигарета, обличчя розчервонілось, очі напівприкриті обважнілими віями. «Вродлива, нічого не скажеш. Недарма Керк так настирливо залицяється».

Ютта підійшла до стола, сіла на бильце крісла, налила чарку.

— Твоє здоров'я.

— Багато п'єш, — зауважив Дайн.

— Це тебе турбує?

— Ти дочка мені.

— Вирішив виховувати? Чи не пізно?

— Облиш цей тон, Ютті. Твоя поведінка непокоїть мене.

— А що я?

— Нічого, але в мене таке почуття, що ти обов'язково чогось накоїш.

— Це я можу, — вона п'яно хитнула головою. Волосся упало на обличчя, прикрило очі. — Слухай, тобі ніхто отак прямо не казав: ти — мерзотник?