— Я ще в обід пішов у місто. Потім зайшов до Вольфа. Там довідався про радянську комісію по репатріації і подався на Ляйм. Прибігаю, а хлопців нема.

— Зажди, про яку ти комісію кажеш?

— Про ту, що в «Континенталі» зупинилася.

— Справжня? Радянська? — стрепенувся Крайніченко.

— Та певно, що справжня, коли мені за неї ледве ребра не поламали.

— Хто? Чому?

— Та все давні знайомі з Ляйму, — Андрій осікся, згадавши, що поліцаї говорили в машині про Дайна.

— Ну?

— Це вже вам нецікаво буде.

— Бачу, ти не віриш мені?

Андрій несподівано підвів на нього очі. Сірі, гострі, вони вкололи Крайніченка одвертою зневагою.

— Віриш не віриш, як у тій дитячій казочці, плюнеш — поцілуєш, — Андрій гірко посміхнувся. — Вірити? Мене за наказом Дайна б'ють на смерть, а ви з ним за одним столом винце попиваєте.

Запала неприємна, важка мовчанка.

— Тепер я знаю, куди вивезли наших хлопців із Ляйму, — замість відповіді сказав Крайніченко і, нахилившись до Андрія, прошепотів: — Два дні тому я був у Зальцкаммергуті. Пам'ятаєш містечко, ми його проїздили, як з туристяка до Мюнхена їхали? Там замок є, належить фон Торнау. Це кілометрів два за містечком в ущелині. Повертаючись від туристяка, ми ночували в замку. Ранком тільки виїхали, а назустріч колона, машин тридцять, як не більше, всі з переміщеннями. Виходить, заховали їх від радянської комісії.

— Мабуть, що так.

— Це зрозуміло. У хлопців біографія чиста. Може, який і клюне…

— Чорта пухлого. Там не такі, як… — Андрій хотів сказати «як ви», але промовчав, тільки глянув на Крайніченка недобре.

Федір не помітив того погляду. Зосереджено малював виделкою якісь геометричні фігурки на скатерті, ніби розв'язував нелегку задачу. Але раптом підвів гострі, допитливі очі.

— Кажеш, був у Вольфа?

— Був.