— Ми вже зібрались вирушати — з відпливом, цього ранку о сьомій годині. Судно стоїть напоготові — «Віфлієм», добряча шхуна, з прегарними обрисами, дуже вигідно встаткована для подорожі. Плавала до Таїті, поки не настали пароплави. Припас узято добрий. Усе щонайкращого гатунку. Я сам подбав. Капітан, правда, мені не дужо до вподоби. Я знаю таких типів. Моряк, я певен, чудовий, але злющий стариган, природжений піратюга. І головний пайовик не кращий. Середніх літ, славу має лиху, манери ще гірші, зате грошей без ліку. Нажився на каліфорнійській нафті, тоді спорядив одного чоловіка шукати золота в Британській Колумбії[19], той знайшов багате родовище, а він викрутив у нього пай і трохи не подесятерив свій капітал. Вельми неприємна людина. Але вірить у талан і певен, що здобуде в цій експедиції принаймні п'ятдесят мільйонів і мою пайку в мене видурить. Такий самий піратюга, як і капітан, що його він найняв.

— Вітаю вас, містере Грінліфе, — сказав Доутрі. — Ви зворушили мене, сер, до глибини серця, що прийшли сюди такої ночі, так ризикуючи, попрощатися з нещасним Дегом Доутрі. Я ніколи нікого не покривдив, тільки доля моя лиха…

Доутрі говорив щиро, без заздрості, але в уяві перед ним поставали розкішні видива, вільне моряцьке життя на Південних морях, і серце йому стискалось від усвідомлення, що для нього в житті лишилися тільки чумний барак, піщані кучугури та смутні корчуваті евкаліпти.

Старий Моряк гнівно випростався.

— Сер, ви мене образили. Тяжкою образою.

— Що ви, що ви, містере Грінліфе, — пробелькотів зчудовано Доутрі, не годний зрозуміти, чим це він міг образити старого.

— Ви мій друг, сер, — провадив той суворо й докірливо. — І я ваш друг. А з ваших слів виходить, що ви думаєте, ніби я прийшов до цієї пекельної діри тільки попрощатися з вами. Ні, я прийшов забрати вас, сер, — вас і вашого чорношкірого. Шхуна чекає на вас. Усе вже влаштовано. Вас зараховано до екіпажу в посередницькій конторі. Обох вас. Контракти за вас учора підписали підставні особи — один барбадоський негр і один білий. Я сам знайшов їх у матроському готелі на Комершел-стріті й заплатив по п'ять доларів за цю послугу.

— Господи, містере Грінліфе, але ж ви, здається, забули, що ми обидва прокажені.

Старий Моряк схопився зі стільця, мов підшпигнутий, і з щирим гнівом на старечому виду закричав:

— Ні, це ви, сер, здається, забули, що ми з вами друзі! І раптом, ще в гнівному запалі, простяг уперед руку.

— Стюарде, Доутрі, містере Доутрі, друже, чи сер, чи як вас назвати! Це вам не баєчка про баркас, про таємні крюйс-пеленги та про скарб на морський сажень у піску. Це правда. Я маю людську душу. Оце, сер, — він тицьнув простягнену руку стюардові під ніс, — моя рука. Я хочу від вас одного, і ви повинні це зробити — зараз, сю мить. Ви повипні взяти її своєю рукою й стиснути від щирого серця, як я стисну вашу.