— Але ж… але ж… — промимрив Доутрі.

— Як ви цього не зробите, я не піду звідси. Я зостануся тут до самої смерті. Я добре знаю, що у вас проказа. І більш мені про це не нагадуйте. Ось моя рука. Візьмете ви її чи ні? Я вам ще раз кажу, що це від щирого серця. І попереджую — якщо ви її не візьмете, я сяду на цей стілець і не встану, поки не вмру. Я хочу, щоб ви зрозуміли: я чоловік, і чоловік порядний. Я ваш друг, ваш товариш. Я не боягуз. Я живу серцем і розумом, сер, а не жалюгідною гакурою. Це тільки моя тимчасова оболонка. Візьміть мою руку. А потім ми з вами поговоримо.

Дег Доутрі простяг руку ще нерішуче, але Старий Моряк ухопив її й стис аж до болю кощавими старечими пальцями.

— Отепер можна поговорити, — сказав він. — Я все обміркував. Ми відпливаємо на «Віфліємі». Коли наш пірат збагне, що не матиме ні пенса з мого казкового скарбу, ми його покинемо. Він сам радий буде спекатися нас. Ми втрьох — я, ви й ваш чорношкірий, — висядемо на Маркізьких островах. Прокажені ходять там на волі, й ніяких обмежень для них нема. Я сам бачив. Там ми всі будемо вільні. Ті острови — земний рай. І там ми оселимося. Що нам треба? Очеретяну хатину. Тяжко працювати там не доведеться. Берег, море, гори — гуляй, де хочеш. Ви там зможете плавати на човні, й купатися, й ловити рибу, й полювати. Там є дикі кури, гірські кози й більша дичина. Банани, хлібні плоди, авокадові груші ростуть просто над головою, а червоний перець перед дверима. Держатимемо курей, будуть і яйця. Квек куховаритиме. І пиво там буде. Я давно завважив вашу невтоленну спрагу. Матимете своє ниво, шість кварт на день, а схочете — то й більше.

Не барімось. Ходімо. На жаль, я не зміг розшукати вашого пса. Я навіть детективів наймав — ото здирці! Доктор Еморі вкрав Кілені-боя у вас, але того ж дня пса вкрадено в нього. Я все Сан-Франціско обнишпорив, та Кілеці-бой щез, як і ми зараз щезнемо з цього паскудного міста.

На пас чекає машина. Шоферові добре заплачено. Крім того, я пообіцяв убити його, якщо він підведе. Треба йти через кучугури на схід і трохи на північ, там за оцим чудернацьким лісом є дорога… Все готово. Рушаймо. Гляньте, вже сіріє. Треба ж варту обминути непомітно…

Вони вийшли надвір, у бурю. Квек, шаленіючи з радості, йшов позаду. Спершу Доутрі намагався триматись осторонь, та скоро, коли сильний подмух вітру ледь не звалив кволого старигана, він ухопив його під руку й став підтримувати ззаду, підпихаючи на грузький, сипкий піщаний схил.

— Дякую, стюарде, дякую, друже мій, — прошепотів Старий Моряк, тільки-но вітер стих на хвильку.