А поки що він багато днів пронудився, лежачи в гіпсі; однак гарячки в нього так і не було. Доглядали його чудово. Звісно, не з любові, не з приязні: просто це належало до сідервайлдської системи, що так уславила заклад. Коли гіпс із Майкла зняли, він однаково не зазнав тієї інстинктивної насолоди, що з нею всі тварини зализують свої рани, бо його ретельно забинтували. А як зняли й пов'язки, рани вже зовсім загоїлись, тільки глибоко в плечі лишився тупий біль, що згас лише за багато місяців.

Гаріс Колінз більше не докучав йому, випробовуючи на всяких штуках, і кінець кінцем позичив як статиста одному подружжю дресирувальників, у чиїй собачій трупі троє собак здохло, застудившись.

— Якщо підійде, за двадцять доларів візьмете його назовсім, — сказав Колінз чоловікові — Вілтонові Дейвісу.

— А як гигне? — спитав той.

Колінз стенув плечима.

— Я за ним не плакатиму. Він не піддається науці.

Від'їжджаючи з Сідервайлда фургоном, у клітці, тер'єр майже не мав шансів вернутися туди, бо Вілтон Дейвіс уславився серед дресирувальників аж надто жорстоким поводженням із собаками. Ще за пса, що виконував який-небудь особливий номер, він міг більш-менш дбати, але статисти, на його думку, були не варті того. Адже їх можна купити за три-п'ять доларів. А Майкл йому й зовсім нічого не коштував. Якби він здох, Дейвіс мусив би тільки підшукати іншого пса.

Перший етап нової Майклової пригоди минув без особливих прикрощів, дарма що клітка була тісна і він не міг у ній стояти, а всякий рух — коли клітку підіймали та переносили або на труській дорозі — озивався йому болем у плечі. Доїхав він тільки до Брукліну, де його приставили до одного другорядного театрика — Вілтон Дейвіс сам не був першорядним дресирувальником і в солідних закладах діставати ангажементу не міг.

Тісна клітка далася взнаки Майклові аж тоді, коли їі внесли до великого приміщення над сценою й поставили біля кільканадцятьох інших кліток із собаками. То була жалюгідна трупа — самі дворняги, майже всі прибиті й залякані. Кілька собак мали прикрі садна на голові — так лупцював їх Дейвіс. Ніхто тих саден не лікував, і вони не гоїлись від гриму, під яким їх ховано на час виступів. Декотрі пси раз у раз заводили жалібне виття, а час від часу всі починали гавкати — бо що їм лишалося робити в тісних клітках?

Майкл єдиний не приставав до тих хорів. Він уже давно, вдаючись у меланхолію, розучився гавкати. Він став надто замкнутий, щоб у такий спосіб виявляти свій настрій; не наслідував він і деяких ще злостивіших сусідів, що тільки й знали гарикатись крізь грати кліток. Власне, Майклова похмурість була надто глибока, аби ще сваритися з кимсь. Він тільки жадав, щоб йому дали спокій, і перші дві доби мав того спокою досхочу.