«В Бангкоку, цьому примарливому місті, яке поволі гине від тропічних злив, смогу і людських нечистот і благально простягає до неба золоті руки своїх буддійських храмів, чомусь саме в цьому місті з особливою різкістю висвітився мені весь жах ймовірних атомних бомбардувань.

А один американський письменник виписує ось такі панегірики силі атомного вибуху: «Дивно сколихнулися хребти. Вдарив у п’яти не грунт, не рівнина, а сама планета. Гора підскочила і опала. Вершина бризнула струменем каміння, як велетенський дробовик. Гул прокотився по окрузі, по моїх очах, по серцю. Пішов по земній корі, огинаючи планету, пропускаючи крізь себе гори, фундаменти хмарочосів і храмів, новонароджених немовлят і кості зітлілих предків…»

О Америка! Справджуються слова Блейка: «The graves is burst, the spices shed, the linen wrapped up» (Потріскались труни, і ладан засох, і саван геть зотлів).

Яка я щаслива, що знаю тебе, Лак, і які ми, по суті, всі нещасні! Ти ламаєш голову над удосконаленням людського думання. А куди розвивається світова думка? В холодні поля гегелівських абстракцій чи в сирітський світ людської безпомічності К’єркегора?»

Лукас не встигав простежувати шалених перескоків думок Пат, несподіваних її переміщень, вона мовби закликала його не дивуватися нічому, що йде від неї, виробити в собі своєрідний імунітет до несподіванок, якими вона його вражала, та не помогло ніщо, коли зненацька прийшов величезний лист… з Африки!

Пат писала, мовби пробачаючись:

«Ти пам’ятаєш, як ми познайомились? Я читала в семінарі професора Кастанеди реферат про «Серце пітьми» Конрада і «Абсалом, Абсалом» Фолкнера. І ось тепер я подумала: подорожувати довкола світу і не побувати в серці пітьми? Я полетіла — і прилетіла. «Світло осяяло все довкола мене і проникло в мої думки». Це слова Конрада. Я згадала, як описує він свого Марлоу, від імені якого ведеться розповідь в «Серці пітьми» (та й у всіх романах Конрада): «У нього були запалі щоки, жовтий колір обличчя, прямий торс і аскетичний вигляд; сидячи зі звішеними руками і вивернутими назовні долонями, він нагадував Ідола». А мені це нагадує мого ідола — Лукаса з вивернутими баскетбольними долонями і переверненим мі зкомі Та я далі йду за Конрадовою розповіддю і доходжу до головного героя цієї геніальної повісті містера Куртца, який «був великою людиною, бо незмога була вгадати, як можна його приборкати», і вирішую, що це теж мій непокірний Лукас. Мабуть, і всі поляки непокірні, як сам Конрад і його герої і як ти, мій недосяжний фанатику! І коли Конрад зробив свого містера Куртца представником германської раси, то тільки для того, мені здається, щоб виправдати його суто колоніалістську поведінку. Але його людська позиція йде від польськості Конрада, бо як же інакше витлумачити постскриптум службової записки містера Куртца: «Винищуйте всіх тварюк!» (тобто колонізаторів) і його передсмертні слова про те, що діється в Африці: «Жах! Жах!». Я зіткнулася з тим жахом буквально за кілька днів по приїзді до великого африканського міста, що лежить на березі океану. Я ще не бачила великих загадкових рік, які течуть через увесь континент, не чула прашепотів Африки, прашумів її мільйоннолітніх лісів, не провалювалася в її прабагна, не злітала в її високе тропічне небо з незнаними нам сузір’ями, а вже перші прочитані мною місцеві газети наповнили мою душу тривогою, сумнівами, непевністю і прокляттями. Проклинали мою державу, землю, де я народилася, звинувачували в тому, що вона повсюди, а найперше тут, на цьому континенті, звідки походить рід людський, підтримує не законні народні уряди, а тільки бандитів, дає їм зброю, посилає інструкторів, надихає на розбій і вбивства. Кому про це скажеш? Відповідь буде стереотипна: пропаганда! Маючи на увазі пропаганду не нашу, чужу, отже — ворожу. Але ворожнеча — це ще не підстава для істини! Не маючи ніяких повноважень, я набралася нахабства і приєдналася до групи іноземних кореспондентів, які збиралися на прес-конференцію в міністерстві закордонних справ тієї країни, де я опинилася. Прес-конференція мала відбутися в старовинному мармуровому палаці, прохолодному навіть у незносній тропічній спеці, кореспонденти наввипередки штурмували широкі сходи, які вели до залу, де мав виступати міністр, а я, не обтяжена обов’язками, йшла вільно й повільно роззиралася довкола, мені хотілося все побачити, все занотувати, все зрозуміти, і ось тут я побачила жінку з дитям. Це була африканка, мовби зроджена з правіків. Не чорна, а якась сіра, геть знищена тілесно, але жива, з маленьким дитям, припнутим шматком тканини до її поперека, вона чи то сиділа, чи напівлежала цілковито знесилена на мармурових плитах просторого вестибюля і дивилася на людей, які бігли кудись, не зауважуючи її, з такою тугою, з таким стражданням і з таким осудом, що мені захотілося кричати. Дитинча визирало з-за спини своєї матері чорними допитливими оченятами, які ще не знали осуду і наповнені були тільки цікавістю. Я відстала від кореспондентів і пішла до тої африканки. Вона була мов згусток пітьми. Я показувала їй, щоб вона сіла з дитиною на один з диванів, яких там було повно. Але вона мовчки дивилася на мене і лишалася на кам’яній підлозі. Прив’язане до її поперека дитинча теж спокійно дивилося на мене, і в його очах стояв смуток такої страшної сили, що не мав навіть кольору. Я спробувала заговорити з жінкою, покликала собі на допомогу тих з місцевих, хто був там поблизу. Ніхто не міг зрозуміти її мови. Мова ніби давніша за крокодилів і гіпопотамів, у ній жодного голосного звука, в ній тільки невиразний стогін, і клекіт, і хаос, і немає таких знаків, що змогли б передати її суть і значення. Тільки тут я зрозуміла древніх іудеїв, які заповідали нащадкам уперто перечитувати щодня збитки тори в сподіванні відшукати в одному з них неіснуючу двадцять третю літеру івриту, в якій зашифровано всі таємниці світу. Може, й ця нещасна жінка вибрела з якихось прасвітів і винесла звідти цю незбагненну мову? Нарешті з’явився високий молодий африканець, в модному європейському костюмі, з галстуком од Діора, в черевиках з крокодилячої шкіри, здається, особистий перекладач мало не самого президента, знавець мов світу цивілізованого і первісного. Він, здається, щось спитав у тої жінки, і вона стала відповідати, а може, вона нічого й не чула, а говорила своє, — мова з неї видобувалася тяжко, мов здригання, корчі, конвульсії, мова без слів, без надії пробитися до чужої свідомості, — тільки власний біль і власне страждання! Молодий знавець найтаємничіших мов спробував тлумачити почуте. Жінка прийшла до столиці з глибини континенту. Озброєні головорізи напали на її родове селище. Всіх убили, попалили халупи, порозганяли навіть диких звірів у джунглях. Вона врятувалася завдяки тому, що ходила до лісу за дровами. Не знала, куди йти, але знала: треба втікати, щоб порятувати своє дитя. Скільки йшла — не знає. Місяць? Рік? Пила воду з калюж і з листя диких бананів, харчувалася плодами, комахами, личинками. Хтось приніс жінці велику скибку білого хліба, але вона не знала, що то таке і що з ним робити. А я живу в номері, який коштує сто двадцять доларів за добу, і в готельному ресторані мені пропонують на обід телятину, засмажену на решітці, або філе по-бразільськи чи філе міньйон по-беарнськи, — кожне блюдо від тридцяти до сорока доларів! Згодом мені розповіли, що таких біженців, як та жінка, довкола столиці вже понад два мільйони. Жах! Жах! Може, ми з тобою запишемося до «Корпусу миру» і приїдемо сюди годувати вмираючих з голоду африканських дітей? Бо коли вмирають діти, то вмирає, вкорочується, зникає розум на землі. А ти ж хотів його намножувати! Але перед тим добре було б висадити в повітря коли не всю нашу зажирілу Америку або нашу просмерділу голлівудськими нужниками Каліфорнію, а хоча б отой готель Hyatt Rgency, де ми з тобою колись були, чи «Принц» в Акапулько, де не були ніколи та, мабуть, і не побудемо. Чому ми, генії в техніці, стаємо дрібними дияволами в сфері людських почуттів і взаємин і тільки й знаємо, що запаскуджуємо світ підозрами, ворожнечею і ненавистю? Галасуємо про свободу особи, права людини. Всі кричать про права, і ніхто — про можливості. У всіх є право залізти на Еверест, мати віллу в Беверлі Хіллз, бути членом яхт-клубу в Фріско. Та чи ж усі можуть скористатися з цього права? Захисники прав завбачливо промовчують. Говорить тільки велика література. Саме тому я віддала свою душу літературі — цьому останньому втечищу свободи і величі людської, а також наївному хлопчиську Лукасові. Хай бог буде милостивий до твоєї душі, Лак! А я заглиблююся в серце пітьми, питаючи слідом за Вергілієм: «В землях яких, скажи, водяться квіти, на яких писано імена царів?» (Dic, quibus in terris inscripti nomina regum nascantur flores?).»