Тепер, у цій безвиході, несподівано пригадалося, і Лукас почував себе хлопчиком з цегельні, висмикуючи з вічок кросівки білий міцний шнурок.

В нього дрижали руки, пальці були вже не тоненькі дитячі і, звичайно ж, не володіли давньою чутливістю, однак, трохи пововтузившись, половивши в м’яку петлю один за другим зубчики замка, Лукас з неабияким вдоволенням міг відзначити, що вміння не забувається, і справді незабаром замок піддався, двері відчинилися.

Не зашнуровуючи кросівки, Лукас запхнув шнурок до кишені джинсів, тихо висунувся в коридор, покрадьки озирнувся: куди податися? До салону, звідки можна побачити, біля чого зупинилася яхта, але там хтось може бути, хоч і навряд. На палубу, єдиний шлях для втечі, але там тебе помітять з рубки, де завжди є стерновий. Тоді куди ж — до машинного відділення? Може, з корми вдасться вибратися непоміченим?

Він знав, як пройти до коротенького залізного трапа, що вів у нутрощі яхти, де вдень і вночі безугавно гарчали два дизелі, затяті, знесамовитілі, немилосердні. Спускатися тим трапом не доводилось, бо Лукас перебував під пильним постійним наглядом коли не містера Ора чи його «команди», а то й самого капітана, але, може, це й краще, принаймні він зможе виправдатися простою цікавістю, коли його хтось зустріне в машинному відділенні й спитає, що він там робить.

Дизелі не працювали. Їхні сталево-сірі могутні тіла лисніли в тьмавому світлі прихованих світильників, бездоганно-чисті в стерильно-чистому тісному просторі, де було місце тільки для них і не лишалося більше ні для кого, так що доводилося дивуватися, хто і як міг тут доглядати ці машини.

Для здивування Лукас не мав часу. Нечутно просуваючись далі, він почув людські голоси, пішов просто на них, відчаєно і без особливих надій, опинився нарешті там, де міг побачити, чому стала їхня яхта і біля чого, і тільки тоді долинув до нього подих волі, і вже не було ради. Лукас зрозумів: він повинен утікати. Негайно, без роздумів, рішуче і остаточно.

Яхта стояла пришвартована до причальної портової стінки. Довкола клубочився так само жовто-чорний хаос, як і за ілюмінатором Лукасової каюти, відчайдушні спроби жовтих, як лисячі хвости, портових світильників збороти туман були майже безсилі, і втікач зрозумів, що доля шле йому дарунок, може, вперше і востаннє в житті.

В чотирикутному отворі, не закритому товстими металевими заслінками, довгорукий матрос вовтузився з товстими шлангами, перекинутими йому з пірса. Він мав приєднати їх до танків яхти для заправки пальним.

Лукас посунув просто на того чоловіка, він заважав йому, той це одразу помітив і обурився.