— Я готовий на будь-яку роботу, щоб заробити трохи грошей, віддати борг тобі і вибратися звідси. Який це штат, де я?

— У Флоріді.

— Дивно. Ми випливли з Балтімора.

— Мабуть, довго плавали?

— Та довго.

— Тут є одне місце, але не знаю, чи вам підійде, — непевно промовив таксист.

В машині було темно, до того ж скляна перегородка між пасажиром і водієм не відзначалася особливою чистотою, так що Лукас досі не міг сказати, білий таксист чи кольоровий. Коли негр і встиг запримітити, що Лукас білий, то може завезти в таке місце, що й не виберешся. У негрів є всі підстави не любити білих, тут уже нічого не вдієш. Однак у Лукаса не було іншого виходу, як довіритися цьому чоловікові, який мав або порятувати його, або остаточно згубити.

— Мені тепер підійде будь-яке місце, — покірливо зітхнув Лукас.

— Я хотів сказати про москітів. Містер не боїться москітів?

— Москітів? — гірко засміявся Лукас. — У мене таке враження, що вони тільки те й робили, що все життя пили з мене кров!

— Мій номер сто двадцять сім, — сказав водій. — Запам’ятайте і коли заробите трохи грошей, можете мені заплатити борг, як захочете.

— Що там за робота?

— Робота не для білих, містер, але я нічого іншого не знаю.

— Ти ж чуєш: я питаю, що там треба робити?

— Зовсім просте. Зривати грейпфрути і вкладати в картонні ящики. Плантація зовсім недалеко від міста. Коли вітер, тоді москітів здуває…

— Здається, ми вже домовились щодо москітів. Там щось платять?

— Два долари на годину.

— Ти найнявся до них постачати «мокрі спини»[63]?

— Що ви, містер!

— Гаразд. Це твій бізнес, і не мені в це втручатися. Коли я справді зароблю там трохи грошей, тоді… Ти міг би приїхати за мною? Одержиш свій борг і відвезеш мене куди-небудь… Коли ти зможеш приїхати?