Вона поглянула на годинник, потім на мокрий шлях:

— Повинен бути з хвилини на хвилину, якщо не запізниться.

Ці незначні запитання підготували, як здавалося Андрієві, грунт для знайомства. Він був певний, що через кілька хвилин вже буде знати, хто ця дівчина, де вона була, працює чи вчиться, на якій вулиці живе…

Продовженню так вдало початої розмови перешкодила поява жінки з Циганської слобідки, яких у Закарпатті немало. Подзвонюючи намистом із старовинних монет — російських, австрійських, угорських, румунських, чеських, німецьких, — циганка підійшла до Андрія, безцеремонно сіла поруч і, закинувши на плечі синювато-чорні коси, вийняла з бездонної кишені широчезної строкатої спідниці пухку засмальцьовану колоду карт:

— Поворожу, чорнобривий! Усю щасливу долю розкажу. Позолоти ручку!

Андрій поклав на долоню циганки три карбованці:

— Ворожи, та тільки бреши до ладу.

Циганка завченою скоромовкою напророчила Андрієві, що в найближчому майбутньому його чекає велика удача в житті, що всі найтемніші кутки його дому посвітлішають, що його щастю будуть заздрити люди.

Андрій з поблажливою посмішкою подивився На циганку, сказав:

— А чи не можна конкретніше поворожити про щастя? Яке воно? Чи швидко, наприклад, я одружуся?

— Ти, чорнобривий, в думках своїх уже збираєшся весілля справляти, вже молоду дружину свою на престол садовиш…

— Досить! — зупинив Андрій циганку. — Спасибі.

Вона охоче залишила Андрія в спокої і підсіла до дівчини з рюкзаком:

— І тобі, красуне, поворожу.

Дівчина засміялась і сховала руку за спину, рішуче похитала головою:

— Не хочу!

— Боїшся правді в очі дивитися? — спитала циганка, презирливо мружачись.

— Ну, добре, іди далі, пророчице! — Андрій злегка підштовхнув циганку в спину.

Вона пішла, щось незадоволено мурмочучи напівголосом.

У верхньому кінці набережної показався великий червоний автобус. Дівчина швидко сховала книгу, підвелася з лави і попрямувала до зупинки. Андрій пішов за нею.