Надвечір приїхали в Явір. Тепер до Ужгорода вже рукою подати. Години через дві і Верона буде вдома.

Виходячи з автобуса, Андрій потиснув дівчині руку і, ніжно зазираючи їй у вічі, сказав:

— Отже, в неділю, о сьомій вечора, в Мукачеві, на Кіровській, біля будинку номер двадцять чотири.

Вона відповіла йому стриманим кивком, В Яворі, на автобусній зупинці, Андрія чекала мати, яку він попередив телеграмою про свій приїзд. Зустріч з нею тепер, на очах у Верони, була небезпечною для Андрій з двох причин. По-перше, мати на радощах могла вигукнути: «Мій дорогий Андрійку» або щось подібне. По-друге, так гарно вбраної матері, як легко зрозуміє Верона, не може бути у простої робочої людини Олекси Сокача.

На Марті Стефанівні було широке з бронзовими застіжками пальто-реглан, ледве розстібнуте на грудях, рівно настільки, щоб було видно пишну, сліпучо-золотого кольору блузку, зроблену з серпанкового органді. Тюрбан і туфлі були темно-коричньовими, малесенький ручний годинник, ланцюжок і браслети — в тон одягу і взуття.

Димлячи сигаретою і сильно мружачись, Марта Стефанівна вдивлялася в пасажирів, що виходили з автобуса. Андрій прошмигнув повз матір, в двох кроках від неї, але вона через близькозорість не помітила його. Кинувши в таксі на заднє сидіння чемодан, Андрій сів поруч з шофером:

— Поїхали!

— Адреса? — спитав шофер, виключаючи лічильник.

— Заверніть на проспект і зупиніться за рогом, — сказав Андрій.

Здивований водій скоса глянув на пасажира, але волю його виконав; зупинився за двісті метрів на проспекті.

— Тепер закуримо, — Андрій вийняв цигарки, почастував шофера.

З проспекта добре було видно міст через річку, по якому проїхав до Ужгорода рахівський автобус. Провівши його очима, Андрій скомандував:

— Повертайте на сто вісімдесят градусів до автобусної зупинки!

Мати, стривожена, засмучена, розгублено топталася на автобусній зупинці, мабуть, вирішивши чекати чергової машини з Верховини. Андрій підійшов до неї, мовчки поклав на плече руку.

— Здрастуй, Андрійку! — повернувшись, радо вигукнула вона.

— Здрастуй, — ласкаво промовив він. — Ну, навіщо турбувалася? Хіба я без тебе не знайшов би дороги додому?

Уважний, привітно-ласкавий, дружній вираз обличчя Андрія, що так припав до вподоби Вероні, тепер став ще ніжнішим.

Марта Стефанівна була щаслива: адже вона зустрілася з сином після довгої, піврічної розлуки.

Під'їхавши до свого дому, Андрій взяв чемодан, недбало кивнув матері:

— Розрахуйся, мамусю!