З ущелин і прірв, з ялинового царства виповзали сутінки. Вони швидко піднімалися по схилах гір, наростаючи з кожною хвилиною. Вітер знову поніс снігову крупу, і крізь одноманітне гуркотіння поїзда стало чути говір гірського лісу.

— От і «Північний полюс», — сказав Сокач.

— Де? — стрепенувся Лисак, вдивляючись у сутінки!. Мимо пропливали чорні телеграфні стовпи, обвішані білими голубами ізоляторів. — Нічого не бачу.

— Вперед дивись. Бачиш вогнище? Далеко, там, на горі.

— Ну?

— Це вхід у перший тунель. Над ним і знаходиться Ніч-гора, наш «Північний полюс».

— За що ж її так охрестили?

— За те, що на ній навіть літом холодно. Вона перша восени одягає білу шапку і остання весною знімає.

Сокач відкрив вентиль динамо — спалахнули лампочки, прикриті з трьох боків загнутими козирками: все своє світло вони спрямовували на прилади, залишаючи будку машиніста в темряві. Зате залізниця освітилася яскравим світлом: передні фари посилали свої промені далеко вперед, відганяючи непроглядну гірську пітьму.

Над трубою «Галочки» вирував, відбиваючись у низькому хмарному небі, іскристий стовп диму. Невелика лампочка, підвішена під площадкою, над ведучою віссю паровоза, лезом свого проміння обрізувала кінці шпал і самий край прірви.

Вогнище над Ніч-горою різко перемістилося праворуч. Потім ще праворуч і нарешті зникло. З'явилося воно ще яскравішим, ніж раніше, вже ліворуч, у голові поїзда, що замкнув петлю.

Промайнули на кривій габаритні ворота — сторожовий пост тунелю.

«Галочка» протяжно засвистіла і пішла прямо на вогнище. Десь у горах, ліворуч і праворуч, зверху і знизу відгукнулися десятки, сотні паровозів.

Втягуючи за собою важкі пульмани і холодні потоки повітря, «Галочка» вскочила під закоптіле склепіння тунелю, по якому сльозилася волога. Гірська луна обірвалася, глухо застукотіли колеса. Дим і вогненні іскри ударялися в кам'яну стелю, падали на скелясту землю, клубочилися під колесами. Чадна жара хлинула в усі щілини паровоза. Попелясто-сива темрява поглинула промені прожектора і фар.

Кочегар Іванчук нахилився до практиканта, крикнув йому на вухо:

— Стеж за водомірним склом! По рівневі води ми засікаємо перевал і їдемо далі без пари, на гальмах.

Андрій Лисак не дивився на водомірне скло, зараз його цікавив лише тунель.

«Галочка» вискочила з тунелю. Дим і пара оповивали її від коліс до труби.

Сокач і Довбня порозчиняли вікна. Нічне морозяне повітря хлинуло в паровозну будку. Великий лапатий сніг скісними струменями хльостав по гарячій обшивці топки і вмить безслідно випаровувався. Яскравий промінь прожектора рухався по глибокій кам'яній виїмці, гнав поперед себе сиві, як перекотиполе, клуби хмар.